5. Національні стратегії сексуальної освіти

© Микола Махній, 2009

5. Національні стратегії сексуальної освіти

Якщо інтегрувати зарубіжні та вітчизняний підходи, то базовою кінцевою метою статевого виховання, сексуальної освіти і підготовки до сімейного життя стають профілактика і корекція високоризикованої сексуальної поведінки, а також збереження та зміцнення сексуального і репродуктивного здоровя людини, підготовка підростаючого покоління до виконання сімейних (подружніх і батьківських) ролей, що є необхідним компонентом соціального здоровя суспільства в цілому, а також захист дітей і підлітків від можливих дидакто-, ятрогеній та сексуальних посягань.

ВООЗ сексуальне здоровя розуміється яккомплекс соматичних, пізнавальних, емоційних і соціальних аспектів буття людини”, що робить статеве виховання, сексуальну освіту і підготовку до сімейного життя міждисциплінарними за своєю природою і такими, що знаходяться на перетині суспільствознавчих, медикобіологічних і психологопедагогічних галузей наукового і прикладного знання.

Тому сучасна науково обгрунтована програма статевого виховання і сексуальної освіти повинна включати нерозривно пов’язані навчальний (інформаційно-просвітницький плюс інструментальний) і виховний (особистісно-орієнтований) компоненти, що забезпечують формування у молодих людей адекватних етичних норм, ціннісних орієнтацій, знань і навичок, прийнятих на особистісному рівні і реалізовуваних у поведінці. При цьому навчально-виховний процес повинен мати випереджаючий і профілактичний, а не сексуально-стимулюючий характер і орієнтуватися на норму і позитивні аспекти сексуального буття, а не на відхилення як засіб залякування.

У числі основних параметрів, на які спрямована педагогічна дія, можна виділити такі:

— психічна стать, статева ідентичність;

— еталони маскулінності-фемінності;

— ставлення до протилежної статі;

— міжгендерна комунікація і взаємодія, у тому числі уміння вести переговори;

— особистісні характеристики, особливо такі, як відповідальність, толерантність, здатність ухвалювати рішення, уміння контролювати свої бажання й імпульсну поведінку;

— матримоніальні цінності і готовність до виконання сімейних ролей – подружніх і батьківських.

Сексуальна освіта (статева освіта) має за мету формування таких установок, знань і практичних навичок, що максимально забезпечили б високу якість сексуального здоров’я і стали основою нормального психосексуального розвитку і поведінки.

На нашу думку, провідними елементами будь-якої програми статевого виховання мають бути наступні:

— повна фактична інформація про біологічні аспекти статі та репродукції;

— основні дані про контроль за народжуваністю та планування сім’ї;

— різниця між сексуальною поведінкою тварини і людини;

— біологічні, статево-рольові розбіжності чоловіків та жінок, несхожість їх сексуальних реакцій, особистісних особливостей та суспільних очікувань щодо них;

— фактичні відомості про мастурбацію (для того, щоб розвіяти неправильні уявлення про її роль на різних етапах життєвого циклу);

— сучасна інформація про гомосексуальність, права та особливі соціальні проблеми людей з гомосексуальною орієнтацією;

— ретельне інформування про ЗПСШ, з акцентом на механізмі інфікування та розвитку ВІЛ; напрями профілактики, способи запобігання;

— позитивні та негативні наслідки статевого акту, а також вчинки, що можуть призвести до нього;

— місце сексуальних стосунків у сімейному житті;

— місце сексуальних стосунків у соціальному житті підлітка;

— обговорення життєвих та літературних прикладів з метою осмислення того факту, що почуття однієї людини можуть бути неконгруентними до почуттів іншої.

4. Національні стратегії сексуальної освіти

© Микола Махній, 2009

4. Національні стратегії сексуальної освіти

На даний час разом зі збереженням традиційних інститутів статевої соціалізації людини в зарубіжній практиці існують три основні педагогічні напрями:

— “Сексуальна освіта” (“Sex Education”);

Планування сімї” (“Family Planning”);

Підготовка до сімейного життя” (“Family Life Education»).

Порівняльний аналіз освітніх програм показує, що зарубіжні підходи мають головним чином прикладний, інструментальний характер і більше акцентовані на медикобіологічних аспектах проблеми, а їх основною дидактичною метою є профілактика раннього початку статевого життя, небажаних вагітностей і абортів, розповсюдження ЗПСШ, у тому числі Сніду, тоді як виховні функції вважаються прерогативою інших інститутів соціалізації. У вітчизняних роботах набагато більше наголошується на моральноетичних і освітньопросвітницьких аспектах проблеми статі, дошлюбних і сімейних стосунках, а в тріаді знанняцінностінавички формуванню останніх у методиці викладання уваги приділяється явно недостатньо.

3. Національні стратегії сексуальної освіти

© Микола Махній, 2009

3. Національні стратегії сексуальної освіти

У другій половині ХХ століття в багатьох країнах відбулася так звана сексуальна революція, в результаті якої суспільство зіткнулося із зростанням характерних для сексуальної молодіжної субкультури явищ, а саме:

— ранній початок статевого життя;

— поширеність абортів або випадків народження позашлюбних (часто аномальних) дітей;

— розповсюдження захворювань, що передаються статевим шляхом (ЗПСШ);

— дестабілізація інституту сім’ї;

— злочини на сексуальному грунті.

Ці та інші негативні події обумовлені, головним чином, не стільки акселерацією, недоробками системи охорони здоров’я або екологічними негараздами, скільки тим, що різко погіршився вплив на підростаюче покоління ряду найважливіших інститутів соціалізації, особливо таких, як сім’я, засоби масової інформації, сучасна література й мистецтво. В умовах урбанізації, лібералізації статевої моралі, ослаблення виховної функції сім’ї та освітніх установ, нарешті за фактичної відсутності освітньо-виховних програм з питань статі та сексуальної поведінки, статево-рольова соціалізація дітей і підлітків перетворилася на стихійний і некерований процес. Таким чином виникла об’єктивна необхідність у розробці та запровадженні пропедевтичних освітньо-виховних програм як одного з основних шляхів вирішення комплексу соціальних, медико-біологічних і етично-психологічних проблем.

В ідеологічному плані питання про необхідність такого роду програм з проблем статі та сексуальних стосунків спочатку пов’язане не стільки з полемікою про біологічну або соціальну детермінацію психосексуального розвитку і сексуальної поведінки, скільки з наявністю вибору між репресивним, ліберальним, пасивно-нейтральним і демократичним підходами до статевого виховання. Як показує практика, перші три соціально-педагогічні позиції не призводять до усунення вищезгаданих проблем. Найбільш оптимальним є демократичний підхід, що припускає, з одного боку, визнання самого факту існування проблеми статі і міжстатевих стосунків і права дитини/ підлітка на відповідну частину свого буття, з іншого – “вбудовування” на суворо науковій основі в об’єкти педагогічної дії таких життєвих цінностей, знань, навичок, норм і патернів поведінки, що були б обмежувачами для можливих відхилень у процесі статевої соціалізації дитини. При цьому об’єкту педагогічного впливу надається вся необхідна інформація і в той же час – можливість вибору.

2. Національні стратегії сексуальної освіти

© Микола Махній, 2009

2. Національні стратегії сексуальної освіти

У той же час багато вчених дотримуються тієї думки, що дітям корисно навчатися також за позасімейними програмами статевого виховання, що не заміщують, а доповнюють домашні уроки. Це обумовлено наступними причинами:

— деякі батьки чи діти, зіштовхуючись у сімейному чи громадському житті з темою чи подією, які мають відношення до сексуальності, настільки бентежаться, що просто не можуть обговорювати цю тематику;

— деякі батьки чекають, коли діти почнуть ставити їм запитання про сексуальність, але діти про це не запитують, чи батьки не зважають на питання, задані у непрямій формі;

— деякі батьки просто не мають необхідної інформації (за винятком найпростіших – про те, звідки беруться діти), щоб відповісти на питання своїх дітей;

— людям, які отримали спеціальну педагогічну підготовку, простіше повідомити дітям інформацію ясно, зрозуміло й об’єктивно, ніж батькам, які занадто емоційно ставляться до своїх дітей;

— у класі (групі) можна створити “безпечну”, частково структуровану ситуацію, у якій молодим людям легше висловитися, ніж у сімейній обстановці. Крім того, у них з’являється можливість учитися мовчки, слухаючи, як інші обмінюються думками.

Дискусія про те, школа чи родина повинні займатися статевим вихованням, була дуже тривалою і ще не так давно вирішувалася запрошенням лікаря для бесід із підлітками чи сподіваннями на засоби масової інформації. Але лікар, навіть якщо він і володіє більш-менш інтегрованою освітою, у силу відсутності педагогічного досвіду не може бути основним провідником статевого виховання. Засобам же масової інформації не дістає персоніфікації інформації через референтних осіб, вони можуть породжувати уніфіковані стереотипи і ставати психотравмуючим чинником для тих, хто цим стереотипам не відповідає. Література, адресована підліткам, рясніє прорахунками, пов’язаними з ігноруванням статевовікової психології читача, відсутністю не тільки методологічного, але і методичного обгрунтування.

Отже, при створенні адекватної системи статевого виховання, що охоплює всі етапи й аспекти формування особистості і поєднує соціалізацію, виховання й освіту, необхідно враховувати всю різноманітність його форм, у першу чергу для того, щоб кожну з них зробити більш продуктивною.

Треба зазначити, що проблеми статі та міжстатевих стосунків, сексуального життя, шлюбу і сім’ї є, з одного боку, істотною і значущою частиною буття людини, з іншого – входять до сфери різних наукових і прикладних дисциплін – суспільствознавчих, медико-біологічних, психолого-педагогічних.

Психосексуальний розвиток, сексуальна і матримоніальна поведінка визначаються двома групами взаємопов’язаних чинників: медико-біологічних і соціокультурних. До перших належать чинники навколишнього середовища, у яких існує індивід: кліматичні, екологічні, харчові та ін., а також його анатомо-фізіологічні, ендокринні й інші особливості. До других – усі чинники, що визначають соціалізацію людини, тобто засвоєння ею конкретних соціальних норм і традицій, життєвих цінностей, стилю поведінки та ін. До них належать етнокультуральні атрибути, у тому числі менталітет і статева мораль, інститути соціалізації, вплив засобів масової інформації, літератури і мистецтва, вплив авторитетних дорослих і однолітків. Психосексуальний розвиток і сексуальна поведінка людини, а також сценарій її особистого життя з різних причин не завжди здійснюються у варіанті, позитивному як для самої людини, так і для його мікросоціального оточення або суспільства в цілому. У зв’язку з цим людство завжди намагалося спрямувати розвиток цих елементів буття людини у “правильний” з погляду пануючих в кожнім конкретнім етносі і суспільстві бік, за допомогою законодавства, релігійних конфесій, нормативних механізмів суспільної моралі й етики, а також через основні інститути соціалізації, головним чином такі, як сім’я та освітньо-виховні установи.

1. Національні стратегії сексуальної освіти

© Микола Махній, 2009

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

1. Національні стратегії сексуальної освіти

Якщо секс – таке природне заняття, звідкіля стільки посібників по сексу?

Бетті Мідлер

Проблема статевого виховання і сексуальної освіти привертає все більше уваги дослідників. Існують, однак, різні національні концепції сексуальної освіти.

Досить розповсюдженою серед християн у країнах Західної Європи й Америки є релігійна концепція цнотливості. Її основний принцип виключає гедонічну і комунікативну роль інтимних стосунків людей і полягає в тому, що будь-яка статева активність гріховна за винятком статевого життя в освяченому церквою шлюбі, що має метою продовження роду.

Гігієнічна концепція спрямована на ознайомлення дітей і підлітків з основними положеннями анатомії та фізіології репродуктивної системи людини і навчання їх (особливо дівчаток) навичкам особистої гігієни.

За останні 30 років найбільшого поширення за кордоном і в нашій країні набула концепція навчання контрацепції. Прихильники цієї концепції вважають, що, оскільки підлітки все одно стають сексуально активними і зупинити цей процес неможливо, варто навчати їх методам контрацепції, щоб уникнути несприятливих наслідків ранніх статевих відносин. Але життя показало, що пропоновані дорослими знання про використання контрацептивів сприймаються підлітками як дозвіл на початок статевого життя, і в результаті після участі в подібних програмах число сексуально активних підлітків і кількість підліткових вагітностей зростає, так само як і захворюваність на інфекції, що передаються статевим шляхом. У зв’язку з цим у США на державному рівні була оголошена відмова від використання програми навчання контрацепції.

Великий інтерес викликали концепція і програма навчання тільки утриманню, що враховують анатомо-фізіологічні вікові особливості формування сексуальності у підлітків.

Навчання тільки утриманню являє собою освітню і мотиваційну програму, що має на меті показати підліткам позитивні соціальні, психологічні і пов’язані із здоров’ям наслідки сексуального утримання. Програма вчить статевому утриманню поза шлюбом як еталону поводження осіб різного віку, показує, що утримання – це єдиний дійсний надійний спосіб уникнути небажаної вагітності, захворювань, що передаються статевим шляхом, і інших пов’язаних із здоров’ям проблем. У підлітків виховується переконання, що постійні моногамні стосунки вірних один одному людей є стандартом статевого поводження людини і що статева активність поза шлюбом у більшості випадків має негативні психологічні і фізичні наслідки. У програмі роз’яснюється, що народження дітей поза шлюбом звичайно має шкідливі наслідки для самих дітей, їх батьків і суспільства. У той же час молодих людей вчать, як відкидати сексуальні пропозиції, розкриваючи при цьому роль алкоголю і наркотиків у сексуальних домаганнях. Нарешті програма навчання тільки утриманню показує підліткам важливість досягнення самостійності (самодостатності) до початку статевої активності.

Узагальнюючи багаторічний досвід статевого виховання в європейських країнах, можна виділити три головні його стратегії:

— рестриктивну, обмежно-охоронну;

— пермісивну, дозвільно-ліберальну, схильну до вседозволеності;

— лінію золотої середини.

Рестриктивна, заборонна модель суперечить загальному духу сучасного виховання і як усі негативні моделі, засновані переважно на заборонах, малоефективна. Що ж стосується пермісивної моделі, то вона не бере до уваги вікові особливості, покладаючи тягар вибору і відповідальності на людину, яка ще не вміє передбачати довгострокових наслідків своїх вчинків. Крім того, ця модель зовсім не враховує етнокультуральні особливості народів. На наш погляд, перевага моделі золотої середини – не помірність, а те, що вона містить у собі плюралізм, допустимість різних стилів і методів виховання.

Статеве виховання дітей починають їхні батьки, навіть якщо самі про це не знають чи не хочуть цього. При цьому більшість батьків не забиває дітям голови думками про секс. Вони вже і так про нього думають. Сексуальні переживання й інтерес до сексу цілком природні і нормальні для всіх дітей. Молоді люди, які виросли в родинах, де прийнято відверто говорити про сексуальність, як правило, поводяться більш відповідально. Відкрита комунікація принаймні дозволяє молодим людям усвідомити власні сексуальні почуття і вчинки і позбутися пов’язаних з ними негативних переживань.

Сексуальна освіта «по-німецькі»

Батьки і родина в цілому повинні відігравати важливу роль у становленні сексуальності дитини. Так, для того, щоб у родині виросла здорова людина з високою сексуальною культурою, необхідно, щоб батьки:

— показували своїм дітям-підліткам, що вони їх цінують, поважають, приймають такими, які вони є, і довіряють їм;

— демонстрували дітям, що сексуальність є частиною нормального людського життя і не заслуговує несхвалення чи осуду;

— на власному прикладі демонстрували сексуально здорові сімейні стосунки;

— самі були добре інформованими в питаннях сексу;

— обговорювали сексуальні теми зі своїми дітьми;

— намагалися зрозуміти погляд своїх дітей;

— виявляли активну зацікавленість у житті підлітка;

— регламентували правила, що стосуються побачень і проведення вільного часу, і стежили, щоб діти їх дотримувались;

— пропонували дітям свою допомогу, якщо потрібно звернутися до лікаря;

— допомагали підліткам будувати плани на майбутнє.

7. Неосексуальні спільноти в сучасному світі

© Микола Махній, 2009

7. Неосексуальні спільноти в сучасному світі

У ХХІ сторіччі культурологи заговорили про початок антисексуальної революції, а сексологи про виокремлення нової сексуальної спільноти – асексуалів, яка за масовістю вже майже наздогнала відкритих геїв – тих, хто сам себе так ідентифікує. Асексуалів можна поділи на тих, хто ніколи не відчував статевого потягу й тих, хто позбувся нього (шляхом свідомого поборення чи добровільного стримування). Серед науковців існує суперечка про те, чи є асексуальність вільним вибором, формою сексуальної орієнтації чи відхиленням від норми.

Представники Міжнародного антисексуального руху вважають, що і асексуали й антисексуали – це ті, хто за вільним вибором не займаються сексом (конкретні причини можуть бути різними), а уся відмінність між ними в тому, що антисексуали вважають секс негативним явищем не лише для себе особисто, але й для світу в цілому і, відповідно, борються проти нього, у той час як асексуали не займають активної соціальної позиції. Відповідно, антисексуали рішуче проти того, щоби вважати а- та антисексуальність формою сексуальної орієнтації, оскільки для них це – у першу чергу питання свідомого вибору на користь відмови від сексу, й зробити такий вибір може людина, яка має будь-яку сексуальну орієнтацію. Інша точка зору полягає в тому, що справжніми асексуалами є лише ті, хто ніколи не відчував статевого потягу, незалежно від поглядів на секс; з цієї точки зору, асексуальність – не питання вибору, а природна данність. Деякі вважають, що асексуальність є наслідком сексуального переслідування, насилля, сексуального угамування, гормональних проблем, відставання у розвитку, чи навіть відсутності необхідної людини.

В опитуванні про сексуальність, проведеному у Великій Британії (2004 р.), яке містило питання про сексуальне жадання, 1% респондентів відповіли, що вони ніколи не відчували сексуального потягу взагалі ні до кого. Існують дослідження, які демонструють набагато вагоміші цифри – особливо коли в якості критерію задається не відсутність статевого драйву коли-небудь протягом життя, а практичне повсякденне життя людини. Так, серед жінок широко розповсюджена аноргазмія: за даними експертів вона спостерігається приблизно у 40% француженок та німкень; третини австрійок та полячок, у 20% росіянок. Аноргазмія часто поєднується зі зниженням статевого потягу або його відсутністю. За даними, зібраними у 2005 році авторитетним Європейським інститутом сучасних сімейних відносин і шлюбу, негігієнічним, неестетичним і загалом відразливим називають секс 5,2% благополучних російських сімей: вони відмовилися від злягання, поцілунків і навіть мастурбації. За два роки, які передували опитуванню, у Росії більш 11% жінок і 7,2% чоловіків свідомо уникали фізичного контакту з протилежною статтю. Приблизно ті ж цифри дослідники отримали й у Західній Європі, виключаючи Іспанію й Італію (раніше аналогічні результати були отримані і в США).

Так, наприклад, дані офіційного дослідження Центру з контролю і попередження хвороб США (2007 р.) свідчать, що чотири відсотки жителів США у віці від 20 до 59 років жодного разу у своєму житті не займалися сексом. У порівнянні з іншими етнічними групами найгірші справи склалися в американців мексиканського походження – 12 відсотків з них за усе життя ніколи не займалися сексом.

6. Неосексуальні спільноти в сучасному світі

© Микола Махній, 2009

6. Неосексуальні спільноти в сучасному світі

На початку 1990-х років намітилася тенденція виокремлення із сукупності молодих гомо/бісексуалів ще однієї неосексуальної субкультури – беггерів (англ. baggyers, baggyboys). Головним сексуальним фетишем для представників цієї спільноти є специфічний одяг: широкі спортивні або скейтерські штани (слово baggy перекладається як мішок, широкі штани) та футболки з капюшонами (так звані “кенгурушки”). Ці молоді люди ( від 16 до 26 років ) зі специфічним підлітковим “прикидом” позиціонують себе як особи з нетрадиційною орієнтацією, але з натуральними манерами й натуральною поведінкою. Вони не хочуть товаришувати зі звичайними геями та намагаються зовнішню атрибутику свого руху наповнити романтичним змістом : кожен беггер має знайти свою другу половинку – панібрата, для якого вірність й моногамність у взаєминах першорядні.

В Європі стиль життя бегбоїв розповсюдився переважно в Нідерландах, Німеччині, Швеції, Швейцарії, Франції, Австрії, Чехії та в мегаполісах Росії. За оцінками експертів беггери там складають приблизно третину усіх геїв. Як правило, компанія беггерів, згуртована сексуальними інтересами (зазвичай це спільна мастурбація чи оральний секс), складається з пяти осіб. Усі вони вважаються бойфрендами” – цебто мають в основному лише сексуальні стосунки. Проте більшість беггерів мріє знайти симпатичного приятеля на все життя й жити з ним як з братом”.

В інтимному житті вони намагаються уникати специфічних “збочень”, до яких зараховують анальний секс. Якщо дружня пара беггерів укладає негласний шлюбний союз, сексуальні пригоди на стороні виключаються, фізична зрада вважається неприпустимою, вітаються рівність ролей та взаємоповага. У випадку бісексуальності одного із партнерів, той має забути про залицяння до дівчат.

5. Неосексуальні спільноти в сучасному світі

© Микола Махній, 2009

5. Неосексуальні спільноти в сучасному світі

Новий стандарт чоловічої поведінки демонструє загальносвітова тенденція до метросексуальністі.

Поняття метросексуал (від англо-американського сленгу metro – велике місто, мегаполіс, метрополія) запроваджене британським журналістом і дослідником Марком Сімпсоном у книжці про чоловічу ідентичність “Втілення мужчини” (1994). Автор терміна використав його задля опису нового, нарцисичного, усвідомлюваного типу чоловічості, репродукованого кінематографом, рекламою, модними журналами, аби замінити ним традиційну, обмежену, замкнену в собі маскулінність.

Метросексуал світу № 1 – Девід Бекхем

Типовий метросексуал – молодий (20-35 років), самостійний, працюючий мешканець міста, статки якого знаходяться у його повному розпорядженні, а шлюб відкладається на невизначений строк. Більшість чоловіків-метросексуалів у якості сексуальних партнерів надають перевагу жінкам, але метросексуал не має нічого спільного з натуралом (straight). Це – ексгібіоністичний нарцисіст, для якого власна зовнішність є інструментом привернення уваги інших, а самозакоханість стає більш важливою ознакою, аніж різниця між гомосексуальними і гетеросексуальними чоловіками. Метросексуал може бути гомо-, гетеро- чи бісексуальним, але не це є суттєвим, бо для нього единим обєктом любові і джерелом насолоди є він сам. Його покликання – споживати міські втіхи, новинки культури та моди. Він завжди знає правильні місця – що відвідати, чи то клуб, ресторан, кіно або якийсь магазин. Це чоловік, який не соромиться піклуватися про власне тіло й красу, використовує новинки чоловічої косметики, знається на тонкощах догляду за обличчям.

До цього часу у масовій психології ще домінує стереотип розв’язно-брутального мачо, який вважає догляд за собою і здатність знатися на модних тенденціях негідним уваги справжнього чоловіка. Проте зростання чоловічого нарцисизму за останні двадцять років, його пропаганда і використання рекламою сконструювали пасивну й чуттєву сексуальність, котра протягом більше аніж століття була “привілеєм” жінок чи гомосексуалів.

Рекламна гомоеротизація бренду «ARMANI»

На думку М. Сімпсона, розвиток гей-культури і навіть само по собі існування геїв якими ми їх знаємо сьогодні – це результат того, що вони символізують найвищу ступінь орієнтування на певний стиль життя. “Зараз усе більше й більше натуралів визначають себе поза межами традиційних інституцій, а їхня поведінка та стиль життя все більше й більше нагадують гейський. Метросексуальність – це навчання натуралів геями, як по-справжньому бути егоїстами: витрачати гроші і час на своє задоволення, а не піклуватися про неіснуючих леді. Гетеросексуали знову повертаються до ідеї содомії. І це не лише анальний, але й оральний секс, котрий ще більш популярний. Усе це – секс, який не призводить до відтворення. Секс спортивного ґатунку. Розподіл сексуального акту і біологічного відтворення – причина, чому содомітів так довго переслідували. Тепер таку поведінку поділяє більшість людей. І гомосексуалізм не репрезентує сексуальне відхилення, а скоріше надихає багатьох натуралів“.

Врешті-решт, підкреслює дослідник, в епоху споживання ідентичність кодується не через сексуальну орієнтацію, а ґрунтується на стилі життя, споживацьких зразках, культурних брендах.

Естетичними еталонами для метросексуалів стають чоловіки, відомі своєю зовнішністю і стилем, чий медіа-образ відповідає ідеї метросексуальності: Девід Бекхем, Кріштіану Роналду, Джастін Тімберлейк, Бен Аффлек, Бред Пітт, Хью Джекмен.

Отже, метросексуал – явище не просто сексуальної культури, але споживчої сексуальної культури.

Метросексуал – у культурному плані гнучкий сексуал, що в боротьбі за визнання в споживацькому світі використовує не тільки культуру своєї статі, але і культуру дуалістичної статі. Тобто, метросексуал – це сексуал (носій своєї статі), що в соціокультурній дійсності може приймати на себе ті або інші функції й ознаки дуалістичного сексуала (носія іншої статі).

При такому розумінні припустимо говорити про жінок-метросексуалок, які переймають на себе функції й ознаки дуалістичного сексуала, тобто чоловіка. Це “мужні”, але не обов’язково чоловікоподібні жінки або лесбійки. Це активні в соціальному плані жінки, що біологічно є жінками, виглядають як жінки з погляду поводження, одягу і т.д., можуть мати будь-яку сексуальну орієнтацію, однак за своєю соціальною роллю (бізнес-леді, політики і т.д.) вони являють собою метросексуалів як таких, хто в боротьбі за визнання прагне в соціокультурному житті до своєї дуалістичності – чоловічого соціокультурного змісту.

4. Неосексуальні спільноти в сучасному світі

© Микола Махній, 2009

4. Неосексуальні спільноти в сучасному світі

Одна з категорій транссексуалів демонструє, що гендерна роль і сексуальна орієнтація є окремими аспектами особистості та змінюються незалежно одна від одної, – трансгомосексуали. Є люди, які після операції зі зміни статі зберігають “гетеросексуальну” орієнтацію – наприклад, трансексуали, трансформовані із чоловіків у жінок, які відчувають еротичне тяжіння до жінок. Найбільше трансгомосексуалів трапляється серед транссексуальних жінок з чоловічою біологічною статтю. Хоча кількість трансгомосексуалів невідома, їхньої кількості достатньо, щоби викликати на деяких лесбійських музичних фестивалях суперечки, результатом яких вимога “відсутності пеніса”, що виключала чоловіків серед конкурсантів, була доповнена правилом “тільки жінки, народжені у якості жінок”, щоб не допустити до участі також і транссексуальних “лесбійок”. Транссексуали, що трансформовані із жінок у чоловіків і які відчувають сексуальний потяг до чоловіків, також є пересічним явищем. Спеціальні дослідження доводять, що задля усвідомлення своїх сексуальних потягів ці індивідууми спочатку мають позбавитися гендерної дисфорії – відчуття існування у кайданах чужого тіла.

Ці відкриття примусили учених віднайти терміни, які б позначали потяг до чоловіків або жінок безвідносно до статі того, хто його зазнає:

андрофілія (прояв сексуального тяжіння до чоловіків);

гінофілія ( прояв сексуального тяжіння до жінок).

Отже, гетеросексуальні жінки і гомосексуальні чоловіки демонструють андрофілію, натомість чоловіки-натурали і лесбійки – гінофілію.

Обкладинка російського журналу «КВИР»

«Queer» (у перекладі з англ. – «дивний», «ексцентричний», «підозрілий») – це конструкція ідентичності, протиставлена традиційній ґендерній бінарній (чоловічій і жіночій) ідентичності. Сам термін застосував відомий американський філософ і культуролог Тереза де Лауретіс на позначення децентрованої, маргінальної суб’єктивності. Варто наголосити, що queer включає в себе не лише гей/лесбі/бісексуальність, а й неосексуальність – аутоеротику, сексуальні стосунки між поколіннями (І.Седжвік), різноманітні практики зміни тілесності, зокрема татуювання, пірсинг, бодібілдинг тощо. Водночас Е.Грош («Простір, час і перверсія: Есеї про політику тіл», 1995) доводить, що queer-суб’єктивність характеризується не лише маргінальністю (позиція підпорядкування, відсутність деяких прав), а й трансгресивністю (маргінальному суб’єкту притаманна варіативність у становленні та наявність плюральних, різнорідних бажань), а це означає, що стати «queer» може будь-яка суб’єктивність (незалежно від біологічної статі, сексуальної орієнтації, раси, класу тощо), що виробляє трансгресивну репрезентативну дію.

Порівняльно-історичний аналіз динаміки сексуальної поведінки, установок і цінностей за останні півстоліття свідчить про повсюдне різке зменшення поведінкових і мотиваційних відмінностей між чоловіками і жінками у віці сексуального дебюту, кількості сексуальних партнерів, прояві сексуальної ініціативи, ставленні до еротики тощо. При цьому жінки краще рефлексують і вербалізують свої сексуальні потреби, що створює для чоловіків додаткові проблеми, включаючи так звану виконавську стривоженість.

Масове поширення таких раніше заборонених сексуальних позицій як «жінка зверху» і куннілінгус, підвищуючи сексуальне задоволення обох партнерів, є водночас символічним ударом по геґемоннії маскулінності. Сучасні молоді жінки очікують від своїх партнерів не тільки високої потенції, але і розуміння, ласки та ніжності, які у колишній джентльменський набір не входили. Багато чоловіків намагається відповідати цим вимогам, внаслідок чого поняття сексу як завоювання і досягнення змінюється цінностями партнерського сексу, заснованого на взаємній згоді.

Частковий, але дуже важливий аспект цього процесу – ріст терпимости до гомосексуальності. Одностатева любов уже самим своїм існуванням підриває ілюзію абсолютної протилежности чоловічого і жіночого. Гомофобія – конституюючий принцип гегемонної маскулінності. Ставлення чоловіків до фемінності, за визначенням, двоїсте: хоча в ньому присутня мізоґінія, приниження жінок, однак «справжній чоловік» зобов’язаний любити жінок і відчувати до них потяг. І навпаки, потяг до іншого чоловіка – ганебна і непростима слабкість.Численні нормативні заборони на прояви ніжності у стосунках між чоловіками – одна з причин чоловічої «неекспресивності» і чоловічих комунікативних труднощів. У сучасному суспільстві гомофобія поступово слабшає, причому найбільшу терпимість до гомосексуальності виявляють молоді та освіченіші люди. Хоча це не супроводжується зростанням числа людей, які ідентифікують себе як геї, сексуальна ідентичність стає менш важливою нормативною ознакою маскулінності.

3. Неосексуальні спільноти в сучасному світі

© Микола Махній, 2009

3. Неосексуальні спільноти в сучасному світі

Екзотичною цікавинкою для сучасного західного суспільства є особливості життя традиційної транссексуальної спільноти Індії – хіждра. Це громада чоловіків (на зовнішній вигляд), котрі вдягаются і діють як жінки. За звичаєм особа стає справжнім хіждрою після ритуалу кастрації, хоч ця операція і вважається протизаконною. Хіждри відіграють традиційну роль як актори на весіллях, обрядових діях вшанування народження хлопчиків. У сучасному індійському соціумі до касти хіждр ставляться із парадоксаксальним поєднанням поваги й відрази. До цієї багатотисячної спільноти належать біологічні гермафродити, бісексуали, кастрати, трансвестити, гомосексуали. Біля 20% з них (переважно трансвестити) одружені на жінках і навіть мають дітей.

Термін хіждра дослідники пропонують використовувати у якості парасолькового” задля позначення релігійної, етнічної, кастової приналежності, а також для групи осіб із певними фізіологічними особливостями. Хіждра називають себе кхунса, кходжа, кусра, мукхама (у штаті Уттар-Прадеш), кхада, котхі (в Андхра-Прадеш), парайя, фатада, чхакі (у Гуджараті).

На думку антропологів, хіждри в Індії – це чи не єдиний культ євнухів, що досі зберігається. Проте він не є лише індійським феноменом, у таких ісламських країнах, як Пакістан і Бангладеш, також можна зустріти хіждр, бо коріння цього явища ховаються як в ісламській так і в індуїстській культурі.

Антропологи намагаються виокремити різновиди серед представників цієї спільноти. Так, за однією з класифікацій, хіждра – це чоловікоподібні особи, які мають, наприклад, жіночі груди і статеві органи, до цього ще й грубий низький голос, міцні м’язи, різкі риси обличчя. Хіждри – жіночні гермафродіти, які зовнішньо більш схожі на дівчат. Нарешті, аквахіждра – це гермафродіти, які мають чоловічий пеніс. Окрім цього, до гермафродитів тяжіють деякі гомо- та бісексуали, котрі після обряду кастрації входять до їхнього кола. Інша класифікація виокремлює кудраті хіждра – власне гермафродитів, що мають слабо розвинутий чоловічий орган, хіждра–кастратів, і джаакха – серед яких існують чоловіки, що мають дружин і дітей.

Хіждра – третя стать в Індії – одна з найуспішніших традиційних транссексуальних спільнот Азії

Чисельність хіждра в сучасній Індії не визначена, проте не зменшується. Вони поповнюють свої лави за рахунок новонароджених із певними статевими аномаліями. У низці випадків хіждрою визнають дівчинку, у котрої не ростуть груди чи не починаються тривалий час місячні. Іноді хіждри рекрутують у свою спільноту хлопчиків без статевих аномалій. У цій спільноті є і повноцінні чоловіки й жінки, які грають роль гермафродитів чи займаються організаторською діяльністю громади. Відомі випадки тимчасових шлюбів хіждра, які завжди виконують жіночу роль в сім’ї, з молодими чоловіками із середнього класу.

Сексуальне життя хіждра поєднує два крайні полюси. З одного боку, є свідчення про їхню цнотливість, зв’язок з божеством. З іншого боку, добре відомо, що вони надають сексуальні послуги та користуються значним попитом у клієнтів – вояків, рікш, торговців, особливо серед молоді.