10. До антропології українського прутня

© Микола Махній, 2010

10. До антропології українського прутня

Про розміри та потужність чоловічого статевого органу українці піклувалися відразу після народження хлопчика. Адже в українській традиційній культурі надавалося особливого сексуального значення тілесним обрядам, що здійснювалися в перші хвилини життя дитини. Передусім це стосується дій з пуповиною. Пуповину обрізували на предметі, що символізує чоловічу (якщо народився хлопчик) або жіночу (якщо дівчинка) сфери діяльності. Більш того, пуповину відрізали на певній відстані від тіла для того, щоб не було відхилень у сексуальній сфері. На Україні була прийнята відстань «у три пальці». Мотивувалося це тим, «щоб хлопець не мав занадто малого прутня, а дівчинка, щоб не була занадто пристрастна» (Грушевський М. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу). А ще, щоб майбутній чоловік мав велику сексуальну силу, хлопчику у колиску під голову клали зуба від борони (Митрополит ІларіонДохристиянські вірування українського народу).

Через шість-сім або й десять років пупок з ниткою діставали зі схованки, давали хлопчикові і придивлялися: якщо зуміє розвязати, то буде все вміти, буде розумний, як ні – буде мучитися. Цілком імовірно, що обряд розв’язування розуму мав й інший підтекст: розв’язування сексуальної енергії.

Розмір має значення: що приховують козацькі шаровари?

Визнанням статевої зрілості для хлопців ставало носіння ними справжніх штанів. Ще у середині XIX століття в Україні носіння штанів вважалося ознакою дорослості: їх одягали парубки після 15 років.

Штани тісно пов’язувалися з уявленням про стать та статеві органи. У деяких регіонах України клин між штанинами називався матня. У Закарпатті в перший день після весілля молода повинна була пошити молодому нові штани. Делікатність ситуації, як засвідчують етнографічні записи, полягала в загостреній увазі до викроєного молодою клину, величина якого повинна була відповідати величині статевого органа: “То вона [молода] мала пошити, то шилося вручну, і то треба було поміряти клин. Но, а та не знала за першу ніч, як там, як ся попросити, кілько є там того приданого в штанах, ци стане в тот клин. Такой діло було, не хитроє, но мудроє”.

А от крій запорізьких штанів-шароварів мав бути такий, аби вершник у разі небезпеки міг миттєво стрибнути із землі на круп коняці, фактично виконавши “шпагат”. У XVIII столітті в запорожців побутувала мода на дуже широкі шаровари. Козаки матню штанів робили таку, що торкалася землі, мовби щось волочиться: як іде козак, то й слід за собою мете” (Яворницький Д. Історія запорізькіх козаків). Вважали, що справжні козацькі шаровари ті, у які вміщаються два чоловіки. Звичайно, у них і матня відповідна. До речі, жінки носили точно такі ж широкі спідниці, під якими можна було сховатися чоловіку.

Іван Котляревський в Енеїді колоритно подає епізод, де царівна Дидона, лаючи гульвісу Енея, присоромлює його:

Мав без матні одні холоші,

І тілько слава, що в штанах ;

Та й те порвалось і побилось,

Аж глянуть сором, так світилось.

На певний еротизм цього чоловічого вбрання звертає увагу і Леся Українка, наводячи у своїх записах народну пісню:

Широкії шаровари

Сліди замітають,

Три шеляги у кишені,

Та й ті заважають.

Один шеляг на танець,

Другий на горілку,

А за третій куплю меду,

Почастую дівку.

Наприкінці XVIII — початку XIX ст. традиційні штани подніпровців повернулися (а десь може і залишалися) до помірних розмірів.

Прості селяни нічого не носили під шароварами. Мабуть козаки в XVII ст. також. Є історичні відомості, що коли козак йшов банитися, то не скидав шароварів, бо вважалося «не гоже козакові бути голяком», тому можна припустити, що під шароварами нічогісінько не було. Можливо тільки заможні верстви вдягали спіднє під шаровари.

9. До антропології українського прутня

© Микола Махній, 2010

9. До антропології українського прутня

Пташок, півничок – так іноді, іронічно, називають чоловічі геніталії.

У римлян півень був фалічним тотемом. І в даний час в розмовній англійської мові, в американському жарґоні слово «соck» (півень) означає чоловічий член.

Півень в уявленні давніх народів був сонячним птахом, символом сили чоловічої плоті, потенції, мужності. Тому стародавні радили вживати в їжу півнячі насінники. Чоловікам – задля підвищення потенції, жінкам для того, щоб у них народжувалися хлопчики. Крім того, вважали, що півень розганяє згустки темряви поблизу породіллі та полегшує вихід плода.

Півень як тотемний оберігач чоловічого єства

У південних слов’ян, угорців та інших народів наречений під час весільної церемонії нерідко несе живого півня або його зображення. Ще до недавніх часів в Україні зберігався обряд ритуального поїдання півня на вечорницях, що мав на меті помножити чоловічу силу та сексуальну енергію парубків. Півня і досі зі смаком поїдають на родинних святах, особливо на весіллі, де він символізує чоловічу силу, родючість і добробут нової родини.

Колись чумаки, вирушаючи в дорогу, брали з собою домашнього співучого птаха як оберіг. За повір’ям, голосом півня може промовляти сама доля. Увечері на свято Катерини (7 грудня) дівчата сходилися до однієї хати і готували спільну вечерю – борщ і кашу. Опівночі, перед півнями, брали вечерю і йшли закликати долю. Кожна з дівчат по черзі вилазила на ворота, тримаючи в руках горня, і тричі гукала: Доле, доле, йди до мене вечеряти!. Якщо в цей час співав півень, це означало, що доля обізвалась.

Казали, що без півня оселя глуха. Півень уособлення і водночас оберіг домашнього вогнища. Тому його зображували на дахах, скринях, рушниках, писанках. Особливо прикрашали півниками піч їх малювали або витинали з паперу. Колись невістка, переступаючи поріг чоловікової хати, кидала під піч півня або курку, щоб задобрити духа нового для себе дому домовика. Півників зображують на святкових пряниках, випечених до найбільших свят Різдва і Великодня. Писанку із зображенням півня клали на покуті чи закопували на розі хати на дворі, щоб захистити обійстя від вогняної стихії.

У традиційній селянській культурі півень часто-густо використовувався як магічний засіб задля регулювання суто плотських, сексуальних взаємин. Так, жінки із гребінця півня брали кров та, щоб примусити молодика діяти, промовляли: Як гребінець у півня стоїть, так щоб і в (імя) прутень стояв. Адже недарма через постійну готовність до спаровування півень вважається символом чоловічої потенції.

Або навпаки, щоб зурочити парубка дівчата-чарівниці ловили півня, проколювали йому бороду голкою та три краплини півнячої крові на воду брали, промовляючи: Як борода у півня бовтається, так би й прутень у (імя) бовтався. Згодом якомусь парубкові давали випити. Якщо дівчині зрадить парубок, достатньо було лише напоїти його цією водою і тоді до інших дівчат він втратить хить: У нього не буде стояти, бо борода у півня вяла, не стояча. Для чоловічого знесилення знахарки вдавалися й до такого способу: три пірїни, що бовтаються, з півня вирвуть й спалять, згодом або в їжу підкладуть, або підлаштують так, щоб приречений переступив через цей попіл.

Особливими властивостями народна уява наділяла червоного півня, бо він, важалося, приносить щастя та може показати захований скарб або й сам ототожнюється зі скарбом. Проте, як стверджує приказка, гарний півень в будь-якій купі лайна знайде перлину.

8. До антропології українського прутня

© Микола Махній, 2010

8. До антропології українського прутня

Під сосною спала, шишка в піхву впала; дівка крутилась, вертілась, дівкою бути перестала, – співається в одній українській сороміцькій пісні.

Сосна у багатьох народів є символом життєвої сили, плодючості, безсмертя. У давнину сосна (соснова шишка) була емблемою Серапіса (Єгипет), Зевса, Артеміди, Венери, Юпітера. Стародавні римляни у час весняного рівнодення зрубували сосну і несли до капища Кібели, щоб богиня зробила землю плодючою, а жінок позбавила бездітності. В Японії сосна символізувала мужність, вірність та стійкість. Шишка цього дерева завдяки своїй формі слугувала перш за все як фалічний символ, що уособлював чоловічу силу, потенцію і удачу.

Фалічна сила весільної «шишки»

Слов’яни вважали сосну оберегом від нечистої сили, символом вічного життя. Митрополит Іларіон у праці Дохристиянські вірування українського народу зазначає, що Бог поблагословив її, і тому сосна вічно зелена й радісно шумить. Соснові шишки стали символом родючости та плодючости, і тому шишки печуться на весіллі.

Дійсно, другим весільним атрибутом кулінарного коду після короваю по всій Україні були шишки. Назва даного обрядового печива походить від його схожості із сосновою шишкою. У весільній обрядовості фалічно-символічне навантаження соснової шишки переносилось на порційне обрядове печиво шишки. Вважалось, що принесена з весілля шишка принесе в сімю щастя та добробут. Обдаровування дітей шишками мало магічне значення і було спрямоване на їх народжуваність у молодого подружжя в майбутньому.

Як свідчать матеріали середини ХІХ століття, шишки виготовлялися за декілька днів до весілля родичами як в молодого, так і в молодої. Це зумовлено тим, що молода ходила запрошувати жінок на коровай з шишкою. Крім цього, саме в переддень весілля, коли виробляли коровай, як молода, так і молодий запрошували на весілля гостей, лишаючи їм шишку.

Виготовлення шишок мало на меті передати молодому подружжю, а також тим, кому вони дарувалися, всі найкращі якості сімейного життя. Адже до кола коровайниць брали лише жінок продуктивного віку, які перебували у першому шлюбі, жили в злагоді зі своїми чоловіками і мали дітей.

Робили шишки на більшій території України переважно в такий спосіб. Коровайне тісто розкачували коржем і різали на смуги шириною 7-8 см. Ці смужки підрізали з одного боку ножем, загортали в качалочку так, щоб один бік лишався гладким (це був низ), другий же, порізаний, розпускався квіткою це був верх шишки. Поряд з вищезгаданою і найбільш поширеною формою шишки на території Полісся побутували й інші. Так на Східному Поліссі шишками називали невеличкі хлібці з одним або двома голубками наліпленими зверху. Їх інколи могли обмальовувати червоною фарбою.

Використання червоного кольору у весільній обрядовості не є випадковим, адже у світовій культурі він є кольором фалічного божества плідності, крім того у слов’янській культурі символізував незайманість та цноту нареченої. Наявність червоного кольору на шишці мала збільшити її магічні властивості, які наділяли людину життєвою силою та плідністю.

Шишку інколи брала з собою молода йдучи до комори в першу шлюбну ніч (Чернігівщина). В даному випадку шишка теж мала магічно-фалічне навантаження і її наявність під час першої шлюбної ночі була направлена на забезпечення плодючості молодих.

7. До антропології українського прутня

© Микола Махній, 2010

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2010

7. До антропології українського прутня

Найбільш використовуваним антропотомічним евфемізмом прутня-фалоса є двадцять перший палець. Через таке досить поширене в багатьох культурах світу ототожнення фіксувався смисловий збіг цих понять в еротичному коді.

Паралель між пальцями та чоловічим статевим органом видно з називання перших «цурупалками», оскільки коренем «цур», «чур» послуговуються при називанні статевих органів. Поєднана з «палкою» лексема «пальці» має подвійний фалічний смисл.

Українська «дуля»: метаморфоза «двадцять першого пальця»

Ми вже наводили відомості про те, що колись на традиційному українському весіллі у разі неспроможності молодого здійснити дефлорацію нареченої статевим членом, її робила сама молода або свахи, прориваючи гимен пальцями. Подібні відомості антропологи фіксували і в інших народів. Так, як в Єгипті донедавна ритуальну дефлорацію робили пальцем, обгорнутим у хустку, яку потім, вже скривавлену, демонстрували всім як свідчення цнотливості нареченої. В Камбоджі дефлорацію нареченої під час весілля за допомогою пальця, що змочувався у вині, робив чернець, після чого це вино випивали родичі нареченого. Палець виступає знаряддям дефлорації і на Самоа, де цю процедуру публічно виконує сам молодий.

Якщо взяти до уваги розуміння долоні як символу всього людського тіла, то стане зрозумілим, що кожен з пальців виконує функцію відповідного органу (в усіх дитячих забавлянках кожен палець щось робить). Лише один з них – великий – звинувачується у бездіяльності. Але звертання до нього зі словом «цур» розкриває приховану символіку пальця – від нього вимагають водити діток і через це не притискують до долоні, щоб зберегти його ерегований стан.

Проте в особливих випадках, за народним звичаєм, ми стулюємо в кулак руку так, що великий палець опиняється посередині між вказівним і середнім – робимо дулю(кукиш).

Звичай надаватидуль” тому, хто нас образив, чи для охорони від поганого ока, що так часто зустрічається серед нас, веде свій початок від фалічного культу. Символіку дулі дослідники тлумачать як відтворення коїтусу, і цей жест у народній культурі слугував дійовим оберегом, а плювання інтерпретується як еякуляція. Наділення пальців такими відвертими еротичними семантиками викликало появу стійкого культурологічного симбіозусміятися з пальця.

Білоруський дослідник І. Ф. Борщевський у статті “З історії фаллектоенізму” (1928), яка присвячена виключно еволюції фалічних культів акцентує увагу на тому, що “кукиш” (“фіга”) є символом плоті: “…ця комбінація і у наші часи вживається для лікування деяких хвороб. У Німеччині у давні часи фігу зображали на стріхах хат як талісман, що охороняв садибу від нещастя”.

До речі, у Німеччині “feige” (“дуля”) – це й амулет з металу, слонової кістки, який носили на шиї чи на грудях навіть діти. Він вважався помічним від відьомського чаклування та зурочення. Такі амулети і відповідні їм жести були відомі в Італії та Іспанії ще в античні часи. У німців цей жест, відомий з XII століття, мав конкретне сексуальне значення (пропозиція сексуального прохання). Там практикувався обмін зображеннями “дуль” між хлопцем і дівчиною – зображення із срібла посилає хлопець, у відповідь одержує мініатюрний амулет.

Дослідники міфології схиляються до думки про те, що заборонений плід з дерева пізнання добра і зла асоціюється не тільки з яблуком, а й з фігою та грушею. Саме ж фігове дерево є символом шлюбу, родючості, жіночого єства. Фіговий листок був першим “одягом” Адама після того, як він спробував заборонений плід. Фігове листя з плодами інколи трактувалося як символічне поєднання жіночої і чоловічої статі, життя і кохання.

Вчені інтерпретуютьфігучи то як символічне зображення фалоса, чи то як “ктеіс” (жіночий орган запліднення). За висновком В. Н. Топорова, відомий “непристойний” жест є поєднанням (на символічному рівні) чоловічої й жіночої запліднюючої сили.

6. До антропології українського прутня

© Микола Махній, 2010

6. До антропології українського прутня

Традиційний український весільний обряд комори, під час якого відбувалося перше злягання молодят, слід інтерпретувати не лише як перевірку цнотливості нареченої, але й чоловічої «прутнеспроможності» молодого.

«Комора»: тест на сексуальну спроможність молодого

Французький подорожник Г. Л. де Боплан у своєму Описі України (XVII ст.) звертає увагу на наступні подробиці цього обряду:

«Коли під час щасливого поєднання наречена подасть якийсь знак втіхи, усі присутні одразу ж починають підскакувати і, плещучи в долоні, зчиняють веселий галас. Родичі нареченого, не відходячи, стоять на сторожі коло ліжка, прислухаючись, що там відбувається, чекаючи, щоб відслонити завісу, коли фарс буде закінчено. Тоді подають нову білу сорочку, а якщо на знятій з неї знаходять сліди невинності, наповнюють увесь дім гучними криками радості і вдоволення, і вся рідня їх підтримує…

Наступного дня грають ще один не менш кумедний фарс, що повинен видатися неймовірним тому, хто цього ніколи не бачив. Робиться це так: в обидва рукави сорочки просовують палицю, сорочку вивертають навиворіт і носять наче знамено вулицями міста з великою урочистістю, ніби це прапор з почесними слідами битви, аби весь народ переконався у невинності молодої і чоловічій силі її мужа«.

Із записів Х. Вовка також дізнаємося, що в деяких регіонах молодим перед обрядом комори рекомендували не примушувати гостей дуже довго на них чекати. Цю пораду давали тому, що, згідно з народним розумінням, головна мета перебування молодих у коморі – це негайна дефлорація молодої та повідомлення про цей факт усіх присутніх на весіллі.

«Іноді це все трохи затягується, коли молодий не виявить досить енергії для досягнення головної мети обряду. Тоді старший боярин та дружки виводять його з комори, ходять з ним по цілому дворі, відчиняють всі зачинені двері, відсувають всі засувки, розв’язують всі вузлики, де б вони не були, тощо, а коли й це не помагає, то молодого заступає старший боярин або дефлорацію проводять штучним способом».

В одній з пісень, що її звичайно співають при цій нагоді, налякана дівчина скаржиться матері, що її ведуть до комори, що молодий намагається доконати на ній певний акт:

«Ой, мамцю, мамцю,
До комори ведуть !»
— Цить, доню,
Тобі меду дадуть !
«Ой, мамцю, козак
На мене лізе !»
— Цить, доню,
Він тебе не заріже !
«Ой, мамцю, вже й ножик виймає ! …»
— Цить, доню, він боже думає.

За твердженням П.Чубинського, молодий не сміє докінчити акт, а мусить обмежитись самою дефлорацією; зі свого боку молода, яку навчили свахи, відштовхує його зараз же після першого зближення.

А наколи молодий з тої чи іншої причини не годен до чину, якого від нього вимагають, причину його несили звичайно вбачають у браку поваги до певних звичаїв та до певних заходів остороги, що їх завше треба вжити; йому, наприклад, категорично заборонено оглядатись назад, як тільки він прийшов додому, особливо, коли ведуть його у комору.

Так само це може бути пояснене чарами, що до них спричинилась сама молода, а то, може, до справи вмішався і якийсь ворог, встромивши десь голку чи зав’язавши вузлика. В першому випадку молодий має розірвати сорочку своєї жінки, щоб знищити силу чарів; у другому випадку шукають причину лиха і, коли знайдуть щось підозріле, кажуть: «От якийсь дідько з пекла кепкує з нас !». Але коли нічого довести не можна, обвинувачують молодого і навіть б’ють його. Тоді перша сваха бере молодого за руку, веде його у двір та примушує витягати всі цвяхи, які трапляються по дорозі: в дверях, у колесах тощо, аж поки він не відчує, що йому стало ліпше.

Але коли молодий, після всіх заходів, все-таки не годен виконати своєї функції, цебто зробити калину, то його заступає дружко. Однак у деяких місцевостях дефлорацію, яка будь-що мусить відбутись, і то в саме цей момент весілля, робить сама молода або свахи, що просто проривають гимен пальцями.

5. До антропології українського прутня

© Микола Махній, 2010

5. До антропології українського прутня

Традиційні українські вечорниці й досвітки були осередком інтенсивного спілкування молоді з характерним еротичним підґрунтям, що помічено багатьма дослідниками. Потужна установка на одруження та психофізіологічні особливості юнацького віку визначали загальну спрямованість діяльності та умотивовували поведінку присутніх, уся повнота розмаїтих виявів якої окреслюється терміном женихання”.

Ініціаторами усіляких розваг з еротичним підтекстом (ігри, жарти, загадки, оповідки тощо) були переважно хлопці. На вечорницях молодь, окрім суто емоційного, здобувала також і перший досвід безпосереднього тілесного контакту із протилежною статтю (йдеться насамперед про такі пестощі, як поцілунки, обійми, доторки до інтимних місць). Такі дії вважались природними та допустимими, і не лише тоді, коли закохана пара залишалась наодинці. Парубки вважали нормою те, що хлопцеві ніяка дівчина не може одказати, щоб не поцілуватися”.

Фалоцентрична «гра в притулу»

Для вечорниць характерним був звичай спільного спання хлопців та дівчат. Таку поведінку молоді не лише повсюдно сприймали як допустиму і навіть природну, але навіть часом розглядали як обов’язковий компонент дошлюбного спілкування.

Найбільш зацікавленою стороною та постійними ініціаторами спільного спання були, як правило, хлопці. Пара утворювалась, як правило, за взаємною згодою, але ініціатива належала хлопцеві: він обирав дівчину, з якою хотів ночувати, а та могла прийняти цю пропозицію чи відмовити небажаному залицяльнику. Прикметно, що самі дівчата далеко не завжди схвально ставились до ідеї спільної ночівлі з хлопцями, тож останні докладали певних зусиль, спонукаючи дівчат лягати разом, а дівчата змушені були вдаватись до різноманітних хитрощів, уникаючи ночівлі, особливо коли хлопець не викликав у дівчини симпатії.

Думка про необхідність спільного спання на вечорницях (навіювана та постійно впроваджувана в життя” хлопцями, а також підкріплена вірою в те, що вечорничний обранець стане нареченим) у свідомості дівчат поступово ставала переконанням: треба обов’язково з хлопцями спати, а то і заміж не пійдеш”. Подібна модель поведінки перетворювалась на нормативну, а подекуди навіть престижну у молодіжному середовищі.

Різне ставлення чоловічої та жіночої частин вечорничних зібрань до сексуально-еротичних аспектів спілкування пояснюється, з одного боку, відмінностями статевого дозрівання хлопців та дівчат. Дослідники відзначають, що хоча дівчата раніше дозрівають фізіологічно, у них на початку сильнішою є потреба в ніжності, ласці, емоційній теплоті та розумінні, аніж у фізичній близькості. Натомість у юнаків здебільшого раніше виникає чуттєво сексуальний потяг до фізичної близькості, тоді як потреба в духовному зближенні та взаєморозумінні виникає дещо пізніше.

Вечорничні стосунки мали здебільшого платонічний характер: хлопці, як правило, з повагою ставились до дівочої честі, і пестощі не переходили тієї формальної межі, за якою починається розпуста. Проте, із цього загальновизнаного та суворо дотримуваного правила траплялись прикрі винятки.

Парубка, винного у перелюбі чи зґвалтуванні, на підставі Маґдебурзького права та Литовського статуту суди засуджували на горло”, проте, як правило, пом’якшували кару, змушуючи винного до матеріальної компенсації дівчині, що постраждала.

Першорядним завданням для дівчини було вберегти неушкодженою дівочу цноту до одруження – саме цей момент був ключовим у визначенні доброчесності” дівчини під час весілля. Подекуди молодь вдавалась до так званої „гри в притулу”, спеціальної техніки любощів, яка, по суті, була неповноцінним статевим актом, що не призводив до втрати дівчиною вінка” та до вагітності.

Етнографічні записи, зібрані на Київщині свідчать: «Це гра така парубоча та дівоча. Він вилазить на неї і стулюють тоді вони животи з животами. І дужче б що робили, та бояться слави. І бояться, щоб не «пробить», щоб та перегородка не знищена була, а через те і згублена честь дівоча, бо в цьому вся сила чести дівочої. Більш нічого і не роблять, а тіко граються, усе він здержується, щоб не пробить таки, а тіко трошки так собі вмочить у неї, а плоть як сходить з його, то не впускать у неї … І так усі грають в іграку оцю, і всі так здавна знають, що грать у неї можна, поки не поберуться собі».

За звичаем, як би там не було, а притули повинна дівка без мороки давати” (cебто не втомлювати хлопця довгими відмовами). Мало того, якщо вже вона погодилася з хлопцем спати, то дати притулу було її обов’язком, інакше хлопці будуть цураться, хлопці глумляться з таких дівок.

Як свідчать етнографічні записи, притула була різних сортів: «Якшо не з одним ходе, то вона иначе не дасть, як із боку. А буває й так, що пусте й наверх, тіко ж ноги держить тісно у купі… здавлені. А то є одну ногу його опускає між свої ноги… Або пускає обидві ноги у середину, тіко не допускає, щоб він робив діло настоящо, а тіко на половину… або й менше, тіко це сама страшніша!».

І горе дівчині, яка згаяла час і не здобула досвіду, не знає, як давати притулу. Вибравши дівчину, «що нікому ще притули не давала» хлопець пропонував їй «всьому навчить» і врешті обманював ламав калину, переконуючи її у зворотньому: «Я тобі брехать не буду. Оце дивись, я закотив пелену, от тепер треба горізнак лежать, ноги розсунуть, шоб мої коліна помістились між твоїми ногами». Коли дівчина щось запідозрить, він її заспокоює й залякує, врешті вона погоджується, «уступає його волі і дума, що це він її іменно вчить на добре, бо хто його зна, як тії притули давать, може воно й так». Потім приходять за попередньою домовленістю й інші, по черзі «і всі на один кшталт притулу роблять. А вона і не перечиться, дума, що і справді це притула».

Словом, досвід був потрібним, щоб не обманули і збезчестили. Адже, справедлива ця сентенція і щодо парубка. Навряд чи він почував себе затишно, коли у шлюбну ніч через брак досвіду чи знання не спромогався видобути “калини”.

4. До антропології українського прутня

© Микола Махній, 2010

4. До антропології українського прутня

Серед багатьох українських легенд про створення Адама є одна, в якій характерні подробиці цієї події змальовуються в суто народному дусі.

«Людину, кажуть, виліпив Господь з глини, при чому дав їй Свою святу постать. Тільки, на лихо, зосталась ще після цього жменя глини. Де її подіти? Господь й приліпив цю глину між ногами людини, – і з неї виникло грішне тіло, яке й згубило людину. Якби не воно, жив би собі Адам в раю, розкошуючи; а то ні! Прожив день, та й занудьгував: сказано – підійшла грішна думка…» (Булашев Г.О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. – К., 1992).

Головний герой сороміцького фольклору

Чоловічі геніталії та пов`язані з ними дії стають головним сороміцьким об`єктом народнопоетичного відображення у чисельних еротичних оповідках, піснях, прислів`ях та приказках.

Мова еротичних пісень, хоч і межує з непристойністю, здебільшого насичена розгорнутими символічними порівняннями, образними натяками. Так, для позначення чоловічого «сороміцького органу» досить поширені пестливі назви «коник», «пташок», «табачка»; й не позбавлені гумору «жила», «кілочок», «шишка», «червоний буряк», «свекор»; й перші-ліпші із знарядь столярного ремесла – «свердло», «долото» або рослинного світу – «качан», «стебло».

Викотили, викотили,

Та медову бочку,

Видурили, видурили

В пана свата дочку.

Та поклали її, милу,

На постелю білу…

Ой ми ж її не дурили,

Сама захотіла

Червоного буряка

До білого тіла…

* * *

Кукурудза сіється, кукурудза родиться,

Молодому козакові дуже того хочеться.

Пив він воду-студеницю, жував руту-м’яту,

Усе робив, щоб спокусу собі зав’язати.

В’язав днів мо зо три, розв’язалось мигом.

Глянув: дівка вертлявая, шустра, як та дзиґа.

Він за нею вуличкою, в’юном, веретенцем,

Таки розгулялося молодече серце.

Струковиння ламається, качанчики варяться.

“Гризи, гризи, дівчино, ще й іншим зостанеться.

Гризи, гризи, дівчино, зернята дозрілі.

Кінчається відпусточка, будемо щасливі”.

“Гризу, гризу, козаченько, іще буду гризти.

Від такої кукурудзи чимало користі.

Любе твоє вгощення повкидаю в пічку.

Аби мені з тобою день білий ще й нічку”.

Звичайно, у так званому сороміцькому фольклорі не обходиться без називання речей своїми іменами, без надто солоних і крутих виразів. Деякі мовознавці вважають, що слово хуй є питомо українським та має спільнослов’янське походження. Запозиченим же з російської мови було лише його використання у якості повсякденної лайки, до цього основна сфера його застосування – еротична, соромітницькі пісні та примовки, також у якості бранних слів – для образи супротивників. Етимологія цього сліва є прозорою для мовознавців та має не тільки спільнослов’янське, але й індоєвропейське походження. Ось приклади з інших словянських мов: болгарська — хуй, польска — chuj, албанська – hu. Із індоєвропейських несловянських мов зберігся у сучасній литовській як skuj хвоя, у ірландській як sc глід; далі сходить до прабалтославянської skaujas колючка, далі до індоєвропейської skhuj колючка. Давні синоніми в українській мові: пуцька, патик, кілок, прутень.

Ішла баба з торгу,

Де купила прутнів торбу:

– Оце, дівки, ваше діло –

Запихайте прутні в тіло!

Еротичні пісні, відзначав Хведір Вовк у «Студіях з української етнографії та антропології«, «майже виключно присвячені актові сексуального єднання та органам відтворення, – починаючи з жартівливих і кінчаючи тими, що під формою несамовитої розпусти переховують в собі безперечні сліди стародавнього фалічного культу«.

3. До антропології українського прутня

© Микола Махній, 2010

3. До антропології українського прутня

На фоні того, що нам відомо про давньословянські фалічні культи як за реальними археологічними знахідками, так і за давніми описами, яскраво виокремлюється Збручанський ідол – камяна статуя, яка датується ІХ століттям.

Збручанський ідол: фалічний апогей давньословянського язичництва

Збручанський ідол зберігається в Краківському музеї (Польща)

Академік Б. А. Рибаков, вважає, що «єдиним Богом у небесах» для східних слов’ян був Род. За народними віруваннями, Род кидає на землю «груди» (росу, дощ) тому й народжуються діти. Земля-Мати то дружина Рода, якій він надає життєдайності. Род творець Всесвіту, бог Життя, Долі, володар Вирію, опікун Дерева життя.

Могутній Род у давнину зображався чотириликим у вигляді фалічного ідола, що є символом творчої чоловічої сили. Статуя, витесана із вапняку приблизно у IX столітті, яка знайдена у долині річки Збруч на території сучасної Тернопільщині у 1848 р., яскраво це підтверджує.

Слово род у стародавніх пам’ятках означає родичів і нащадків, земляків і цілий народ, який утворюється внаслідок народження. На це вказують слова родити, родитель, родильниця, рідний, родич та багато інших.

На думку дослідників, культ єдиного чоловічого божества панував досить довго, і продовжував існувати в Київській Русі, незважаючи на введений Володимиром культ Перуна, а потім і Христа.

У дослідженні «Язичництво Давньої Русі» Б. А. Рибаков, інтерпретуючи Збруцькій ідол як всеосяжне божество Всесвіту, підкреслює фалічність його зображення. На думку вченого, віднесення ідолу до культу «срамних уд», котрим приносять жертви та вклоняються, акцентується червоною фарбою, якою вкрито статую.

«Взятые в совокупности все признаки этого замечательного создания древнеславянской теологии позволяют назвать восточнославянское имя всеобъемлющего и вездесущего бога. Это – Род, сопоставлявшийся русскими писателями XII в. с вавилонским Ваалом-Гадом, египетским Озирисом и Саваофом, Род, находящийся на небе и вдувающий жизнь во все живое и имеющий вид «лингама», фалла.

Этому величественному богу Вселенной крайне не повезло в нашей научной литературе: его или принимали за мелкого домового, охраняющего всего лишь род-семью, или же просто не упоминали. А между тем русские средневековые авторы считали культ Рода распространенным в значительной части Старого Света, и страстные поучения-проповеди культа Рода и рожаниц церковники продолжали переписывать и размножать спустя шесть – семь веков после принятия христианства на Руси» (Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. – М.: Наука, 1987).

Умовно Збруцького ідола називають Світовидом. Це високий чотирибічний стовп заввишки 2,67 м, на кожному боці якого є кілька рельєфних зображень. Цей витвір вражає своєю величиною, якої не мають усі відомі на сьогодні фігури такого зразка, захоплює майстерністю автора і напрочуд вдалим, продуманим компонуваннями різних зображень на чотирьох його сторонах.

Скульптура важить майже тонну. Ідол розділений на три рівні, що відповідають уявленням слов’ян-язичників про три світи – небо, землю й потойбіччя.

Верхній рівень – найвищий, 160 см. Із чотирьох його боків, припускають, під спільною шапкою витесали верховних слов’янських богів – Ладу, Мокошу, Перуна й Дажбога.

Перстень тримає Лада – богиня весни, врожаю і кохання, була опікункою шлюбу.

Із рогом у руці – богиня долі Мокоша. До неї по заступництво зверталися породіллі.

Меч-блискавка й кінь – на зображенні Перуна – покровителя грому й інших небесних явищ, а також війни.

На четвертій постаті ледь помітно проступає колесо-сонце. Це атрибут Дажбога — покровителя плодовитості та сонячного світла.

Середній ярус заввишки 40 см містить витесані фігурки чоловіків і жінок, що ніби ведуть хоровод. Під Ладою й Мокошею розташовані жіночі фігурки – видно груди, під Перуном і Дажбогом – чоловічі.

Нижній ярус має висоту 67 см. На ньому вусатий чоловік, що стоїть навколішки й ніби підпирає верхні яруси. Припускають, що це Велес – покровитель підземного царства мертвих, а також бог скотарства й торгівлі. Він зображений як основа, на якій тримається світобудова.

 

2. До антропології українського прутня

© Микола Махній, 2010

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2010

2. До антропології українського прутня

У стародавні часи фалічні культи були поширені майже в усіх народів. Сучасні дослідники зараховують до фалічних перш за все ті божества, що зображувалися у вигляді статевих органів або з надмірно розвиненими органами плодючості. Як відомо, ерегованний чоловічий член в науковій літературі має назву φαλλος , початкове значення якого «спис, зброя». Наукова назва жіночого статевого органу походить від грец. κτεις «гребінь». Причина обожнювання статевих органів і поклоніння їм проста: вони є символами родючості, багатства, запліднюючого первня природи.

Історики та антропологи доводять, що фалічні дії відігравали провідну роль в світогляді язичників. Божественне створення Всесвіту мислилося як фалічна дія: Божество фалосом розірвало Хаос і створило всесвіт (аналогія з розриванням дівочої пліви). Фалос символ космічної енергії, середина мікро- і макрокосмосу.

Фалічні культи давніх словян

Про ступінь впливу сексуальності на язичницький світогляд слов’ян говорять дані мовознавства. Так, слов’янська назва чоловічого статевого органу гоіло — походить від дієслова гоїті «живити, дарувати життя». Порівняйте з українським «загоювати».

Практично всі статуї слов’янських Богів (капи) мали фалічну форму, тобто представляли собою стовп, на якому вирізувалося лице Божества та якись його атрибут: кільце, меч, ріг тощо. Верх капи був увінчаний князівської шапкою так, що загальна композиція статуї нагадувала фалос.

Давньослов’янські язичницькі ідоли Ярило, Перун, Велес. Ялта. Галявина казок

У слов’янському пантеоні представлені три Богині, що мають відношення до кохання: Лада, Жива й Піза. Богиня Жива функціонально відповідальна за сферу світової любові (до дітей, до батьків, до батьківщини, до природи). Функція Лади більш конкретизована вона є богинею любові між чоловіком і жінкою та покровителькою сімейного щастя. А от богиня Піза (вже сама її назва викликає певні асоціації із сороміцькою назвою жіночого статевого органу) приводить молоду до молодого. Дане повір’я відображає уявлення слов’ян про інстинкт продовження роду. Іконографія цього божества проста. Дослідники вважають, що давньословянська богиня сексу зображувалася у вигляді жіночого статевого органу чи в образі жінки з надмірно розвиненим органом злягання.

До фалічних божеств слов’янського пантеону безсумнівно належить Ярило – бог пробудження природи й родючості. Назва його походить від кореня яр- «ярий» (себто затятий, шалений, сильний) та пов’язана з уявленнями про весняну родючість (яровий – у значенні «весняний, молодий, повний сил, пристрасний»). Слов’янське дієслово «ярити» має також значення «здійснювати статевий акт». В одному з гімнів, від імені самого Ярила, співається: «Я покрив рівнини травою та дерева листям. Я приношу полям урожай, а худобі приплід».

Іконографія Ярила збереглася в білоруському фольклорі це босоногий вершник, одягнений у білий плащ. На голові у нього вінок з диких квітів, в лівій руці він тримає пучок пшеничних колосків. Де Ярило пройде буде гарний врожай, на кого подивиться у того в серці розгорається кохання. Великоруський етнографічний матеріал доповнює опис зовнішності Ярила це чоловік з величезним фалосом.

У Костромі довгий час існував обряд «похорон Ярила». Цей обряд полягав у тому, що який-небудь бідняк брав на себе доручення поховати ляльку чоловіка із надзвичайно розвиненим приладдям чоловічої статі. При цьому жінки, що брали участь в обряді, проводжали «труну» і лицемірно плакали.

На думку відомого історика Бориса Рибакова, Ярило символізує посіяне навесні зерно. На момент «поховання» зерно, давши пагони і пустивши коріння, відмирає, народжуючи нове життя колос. «Яра» сила Ярила стає непотрібною і його куклу з величезним фалосом ховають до наступної весни. Дійство супроводжується веселощами, сміхом, сороміцькими піснями та удаваним плачем. (Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. – М.: Наука, 1981).

Зазвичай ляльку Ярила прикрашали очевидними атрибутами родючості у вигляді, наприклад, моркви та яєць в причинному місці. «Похорон» відбувався на пагорбі, особливому місці, що називалося «Ярилина плешь» (залисина). Образ залисини Ярили відсилає і до фалічної теми і до мотиву старості (лисий, старий). У цьому контексті прояснюється протиставлення молодого і старого Ярили.

Російські етнографічні розвідки засвідчують, що шанування Ярила часто-густо мали еротичний характер та тривали іноді всю ніч. Наголошується, що на ці гуляння, подекуди звані ярилками (ярильним днем), молоді дівчата приходили «поженихатися».

На питання про те, ким був Ярила, відома відповідь: «Він, Ярила, любов дуже схвалював».

На фото: трав’яне опудало та дерев’яна фалічна лялька Ярили

Еротична символіка Ярили виявляється і в непристойностях, які супроводжують його свято, в приказках, прислів’ях, загадках: «Выбежал Ярилко из-за печного столба, начал бабу ярить, только палка стучит»; «Шла плешь на гору, шла плешь под гору… Ту же плешь на здоровье съешь» (млинці) тощо.

Історичні джерела дають автентичні докази присутності фалічного культу серед східних слов’ян. Наприклад, в «Слові святого Григорія Богослова» зазначається: «Вони шанують фалічні фігурки, роблять з них богів та складають їм жертви». А в «Слові деякого христолюбця» про це говориться більш виразно: «Коли вони беруть шлюб, вони його супроводять музикою, бубнами, дудками та іншими бісовськими штуками; але що найгірше, – вони роблять фігурки чоловічого члена, кладуть їх у відра та миски, а потім п`ють з них; далі вони їх виймають, ссуть, лижуть та цілують» (Цит. за Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. – К., 1995).

Білоруський археолог І. Барщевський, який присвятив темі культу фалоса в давньоруській культурі спеціальне дослідження, засвідчує, що кам’яні витвори фалічної форми є в музеях Смоленська, Новгорода, Костроми й Полтави. До речі, таку форму має і знаменитий Збручанський ідол (кам’яна статуя IX ст.)

1. До антропології українського прутня

© Микола Махній, 2010

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2010

1. До антропології українського прутня

Стародавні греки звали його Фалос. Римляни присвоїли йому медичний термін Пеніс, хоча називали його Фасцинус. Індійці досі вклоняються йому під ім’ям Лінгам. Українці трохи соромязливо називають його Прутень у якості замінника відомого слова із трьох букв…

Скіфський фалічний первінь

Скіфи є чи не найпершим етносом, що жив у давнину на території нашої держави. Відлуння скіфських культурних впливів вчувалося досить довго в культурах різноманітних народів, які населяли землі сучасної України.

Еллінська легенда про походження скіфів розповідає про трьох синів Геракла, які були народжені напівдівою-напівзмією. Наймолодший з них – Скіф – здужав натягнути батьків лук і підперезатися його поясом, що було умовою для царювання, і став царем Скіфії.

За переказом батька історії Геродота, щойно Геракл прибув до країни, яка тепер називається Скіфією його там застала зима і мороз. Античний герой витяг свою лев’ячу шкуру, загорнувся в неї і тут на нього найшов сон, а його коні, що паслися, запряжені в колесницю , тим часом зникли з божої волі.

…Ледве прокинувся Геракл і почав шукати своїх коней, обійшов усю ту землю і нарештів одній печері він знайшов істоту подвійної природи: наполовину вона була дівою, а наполовину змією: до сідниць її тіло було жіночим, а нижче зміїним.

Геракл. Антична кераміка VI ст. до н.е.

Він побачивши її здивувався і спитав її, чи не бачила вона десь його коней, що зникли. Вона тоді відповіла йому, що вони в неї, але вона поверне йому їх, коли він із нею з’єднається.

І Геракл за таку ціну погодився з’єднатися з нею. А вона весь час відкладала повернення йому коней, бо хотіла якнайдовше жити з Гераклом, а він хотів забрати коней і піти геть.

Геракл бореться з левом. Антична кераміка VI ст. до н.е.

Нарешті, вона віддала йому їх і сказала:

Цих коней, що прийшли сюди, заради тебе я врятувала, а ти винагородив мене за мою послугу; від тебе я зачала троїх синів. Коли ці сини виростуть, що мені з ними робити, поясни мені, чи я залишу їх тут (бо цією країною володію лише я сама), чи я відішлю їх до тебе?

Так вона його запитала, а він, кажуть, так їй відповів:

Скоро ти побачиш, що сини вже стали дорослими, зроби те, що я тобі скажу, і це ти правильно зробиш: хто з них ти побачиш, зможе натягнути оцей лук ось так і зможе підперезатися оцим поясом, як я тобі показую, того ти залиш у цій країні…

Геродот. Історії в дев’яти книгах. Книга ІV: Мельпомена /Переклад А.Білецького. К.: Наукова думка, 1993.

Сучасні дослідники вважають, що скіфи полюбляли фалічну військову атрибутику. Так, на скіфських статуях зустрічається образ короткого ритуального меча акінака, який нагадує фалічний символ, бо зроблений у вигляді чоловічного прутня. Тим паче, що акінаки мають перехрестя у вигляді подвоєних кружків. У скіфів акінак уособлював мужність бога війни. Геродот повідомляє, що для скіфів короткий меч акінак був символом чоловічої сили (жінки не мали права його торкатися) та втіленням бога війни, так званого “Скіфського Ареса”, якому приносили криваві жертви.

Для скифів фалос став відмінною рисою маскулінності, її клеймом, її образом. Ерекція вказувала на енергійну внутрішню реальність чоловіка. Чоловік мав використовувати свій фалос; якщо він цього не робив, то не мав права називатися мужчиною.

Скіфський меч-акінак

Чоловіків, які ставали безсилими у статевому відношенні скіфи називали енареями.

Цей термін пояснюється фахівцями як не-мужчина чи жінкоподібний чоловік. За Геродотом, хвороба енареїв мала божественне походження: енареї – це потомки тих скіфів, що пограбували храм Афродити Уранії в сірійському місті Аскалоні, за що богиня покарала їх жіночою хворобою.

Псевдо-Гіпократ у трактаті «Про повітря, води і місцевості» спростовує божественне походження хвороби енареїв. На його думку, ця хвороба має природну причину: постійна верхова їзда в багатьох викликає пухлини, ломоту в стегнах, подагру, що спричиняє статеве безсилля, яке пояснювали діями божества. Це призводило до того, що енареї одягали жіночий одяг, засвоювали жіночі звички і разом з жінками вели домашні роботи.