Українські коноплі: обрядово-сакральний вимір

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2010

Навіщо унадився журавель до бабиних конопель?

Мабуть усі чули, що в Україні колись масово вирощували коноплі, використовуючи переважно задля ткацтва і харчування. Під час постів з конопляних зернят виготовляли дуже поживні олію та молочко, яким заправляли каші, а пресоване лушпиння було чудовим кормом для тварин.

Про цю корисну рослину складали народні пісні (“Унадився журавель до бабиних конопель”) і приказки (“Вискочив, як Пилип із конопель”) тощо, і нікому не спадало на думку, що нею можна “набивати косяк”.

Унадився журавель, журавель

До бабиних конопель, конопель:

Таки, таки дибле,

Конопельки щипле!

Хрестоматійний текст цієї танцювальної пісні первісно, мабуть, ніс у собі відверто еротичну семантику. “Бабині коноплі” – це очевидно, не тільки вихідний матеріал для ткацтва, а й сакральна ерогенна зона, до якої прагне проникнути сексапільний птах. Цікава в цьому сенсі народна приповідка “Унадився журавель до бабиних конопель”, яку, за поясненням Івана Франка, прикладали до пана, що залицявся до бабиної дочки.

Українські народні старозавітні легенди подають трохи відмінні історії виникнення цієї сакральної рослини.


Чому перше плаття Єви було конопляним?

Одна з легенд оповідає, що після вигнання з раю Господь посилає до Єви ангела, який і передає їй жменю конопляного насіння із настановою: “Оце ти посій, то од цього буде вам платя”.

Проте за “народно-біблейською” історією скромної текстильної рослини ховається глибока езотерична традиція, зв’язок з якою був згодом втрачений.

Дослідження українських етнографів свідчать, що у засіванні конопель ще до початку XX ст. зберігалися деякі архаїчні риси. Так, у багатьох місцевостях дівчата сіяли коноплі роздягненими, адже за народним віруванням, голе тіло – важливий засіб чарівництва.

Народна агрономія радила, що найкраще сіяти коноплі після теплого густого дощу – виростуть густі й рівні. Після холодного краплистого вродять погані та криві. Добре сіяти смерком – після заходу сонця або вдосвіта до сходу – “щоб горобці не бачили й не пили конопель”.

Під конопляник вибирали низовину, зазвичай вкінці городу. Посіяні чоловіком коноплі, вважалося, родять краще, ніж жінкою. Якщо він сіятиме ще й мовчки, із чистої торбинки, у новому одязі або й цілком голий – будуть чистими, без бур’янів.

Коноплі мають чоловічі стебла – плоскінь, плоскун. Їх вибирають через чотири місяці. “А дівчина край дороги недалеко коло мене плоскінь вибирала”, – це Шевченко писав про перший збір конопель. Грубіші жіночі стебла – матірку, матку або сім’янку – збирали пізніше – у першій половині вересня. Волокно з плосконі йшло на тонку тканину – для сорочок, скатерок, рушників на ікони. З матірки було грубе полотно – на мішки, устілки, також шнури, мотузки, шворки.


Чи впливали коноплі на плідну здатність людини?

За іншою “версією” коноплі виросли зі сліз Єви, вигнаної Господом з раю за її первородний гріх, після якого вона була приречена “в муках народжувати дітей своїх”. Тому, очевидно, в давнину коноплі широко застосовувались при народженні дитини: викупаного новонародженого перев’язували матками (жіночим стеблом), щоб він мав добрий плід (плоскун робив би людину безплідною).

За народними повір’ями, щоб дізнатися, хто з подружжя неплідний, вживали колись наступні способи: “Так розбивають яйце, вкладають в лушпину землю і зерна жита і закопують се на покуті. Коли зерна за три дні зійдуть, то подруги матимуть діти. Коли ходить о те, хто винен, що нема дітей, то зав’язують конопляне сім’я в сорочки родичів і кладуть у нецки і ждуть, чи зійде: в тім випадку буває мабуть так, як і з житом. Коли зійде сім’я мущини, то він плідний, а жінка винна”.

Народною медициною коноплі шанувались як ефективний засіб при жіночих недугах та навіть при “любовних” хворобах. Універсальною вважалась магічна сила коноплі: ними можна було і дощ викликати, і корові молоко зберегти, і відьму відвернути, і позбавити від зурочення, і багато чого іншого…


Конопляне насіння для ритуальних страв чи задля сп’яніння?

За традицією, конопляне насіння сипали на стіл у святовечірніх містеріях та вживали страви змащені конопляною олією. Дослідники вбачають у подібному ритуалі ознаку поціновування п’янких властивостей коноплі. Хоча насправді в українських коноплях, як засвідчують дослідження, психоактивної речовини (тетрагідроканнабінола – ТГК) – менше за 1%, і з них неможливо було видобути жодного “наркотичного” ефекту.

Деякі сорти коноплі посівної – Cannabis sativa – дійсно є найбільш давнім та популярним різновидом м’яких п’янких засобів. Насіння конопель і зілля, приготовані з каннабіса, знаходять в розкопках євразійських культурних шарів більш ніж трьохтисячолітньої давності… Здавна відомо про особливий наркотичний вплив конопляного насіння на свідомість і сексуальну сферу. Мабуть тому ритуальні дії з конопляним насінням і олією повязувалися із мріями про розмноження роду і плоду.


Як на Андрія коноплі засівали ?

Одним із найбільш цікавих прийомів любовної магії було “засівання конопель”, приурочене до дня Андрія (13 грудня). Пізно ввечері, коли темно, дівчина брала у жменю конопляне насіння, тричі обходила навколо хати, приспівуючи:

Андрію, Андрію!

Конопельку сію;

Спідницею волочу, –

Заміж вийти хочу.

Коли насіння проростало, дівчина за характером сходів визначала, чи вдалий у неї буде шлюб і чи відбудеться він взагалі (в усякому разі, на протязі року). Якщо дівчина не сіяла, а просто сипала насіння на сніг, то після такого “засівання” вона набирала жменю снігу разом з насінням, ішла додому і після того, як розтавав сніг, рахувала насіння: “до пари” чи ні.

Інколи для того, щоб насіння було відповідним чином “підготовлене” для такої важливої акції, якою було ворожіння, рекомендували носити його за пазухою, починаючи від дня Катерини (7 грудня).

Важливим у цьому випадку було те, що насіння торкалося прокреативної частини жіночого тіла і, таким чином, з одного боку, “просякало” фертильною енергією людини, а, з другого, саме насіння як ембріональний продукт, доторкаючись до жіночого тіла, магічно передавало йому свою продуктивну силу.

Аналогічний обрядовий сеанс – передачу енергії “прокреативного низу” жінки конопляному насінню з метою посилення дієвості ворожіння мало заволочування насіння предметами жіночого одягу, що контактували безпосередньо з черевом і стегнами (сорочка, запаска, фартух).

Ще небезпечнішим і страшним є ворожіння, яке відбувалося у відлюдному місці саме опівночі: дівка сіє насіння конопель в оборі або в стодолі, потім знімає з себе сорочку і, волочачи її по цьому засіву, говорить: “Сію,сію, не знаю, з ким буду збирати.” На ці слова злий дух часом відповідає: “Зо мною”, і навіть показується у подобі майбутнього чоловіка. Мабуть, надзвичайна дієвість цього ворожіння, якому приписано властивість безпосередньо викликати інфернальних (себто надприродних) істот, зумовлена не тільки місцем, часом і способом проведення цієї акції, але, не меншою мірою, й магічними властивостями, приписуваними коноплям.

«Код Котигорошка»: казково-героїчний чи рослинно-еротичний?

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2010

У відомій українській народній казці “Котигорошко” немає жодного натяку на сексуальні стосунки між персонажами. Єдине питання цього плану, що таки може виникнути у дитини: “Мамо, а звідки беруться діти?”. Не більш того. Адже казка подає наступну версію…

“Одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі… Жінка взяла горошинку та й із’їла. Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком. Росте та й росте той син, як з води, – не багато літ, а вже великий виріс”.

Дослідники рослинної символіки виявили, що серед рослин із семантикою родючості, еротизму чи не головне місце посідають стручкові, а серед них – горох. У казках різних народів є відповідні сюжети про вагітність героїні від з’їденої горошини.

Цю бобову культуру, як засвідчують археологічні дослідження, первісні люди вирощували ще за часів енеоліту (мідно-кам’яного віку). В стародавніх землеробських культурах горох вважався символом життєдайної сили, врожайності, плодовитості худоби й процвітання господи.

За українською народною версією, зрозумівши, що в поті чола свого доведеться добувати хліб, вигнанець з Раю Адам тяжко зажурився, а коли побачив, що навколо немає чогось готовенького, що його можна було покласти на зуб, – заплакав. Сльози ті, падаючи в ґрунт, перетворилися на гладенькі кульки, які одразу ж дали зелені росточки. Отже, хліб, яким підживилися найперші люди, був гороховий!

Ця прозаїчна рослина займає чимало місця в слов’янському фольклорі. Можна почути: “Сталося те за царя Гороха, коли людей було трохи”. Ну, а вираз “блазень гороховий”, “опудало горохове” – від того, що учасники культових ігрищ ходили від голови до пояса обмотаними гороховою соломою та викидали всілякі штучки, часом дуже дошкульні для тих, хто траплявся їм. Таким блазням за осінньої пори було дозволено все.
У західних слов’ян, українців і білорусів горох був невід’ємною частиною Різдвяного столу і шлюбних церемоній, які пов’язувалися з народженням дітей. У поляків він був основною весільною стравою. Учасники весілля навіть виконували танець з мискою гороху в руках. Чехи обсипали їм наречену й по застряглим в сукні зернам ворожили про кількість майбутніх дітей. За традицією, на російському весіллі, коли пара заходила в дім після вінчання, молодих шмагали гороховими батогами.

Посіяв я горошок на зеленій нивці,
Купив же я черевички своїй чорнобривці;
Ще й горошок не зійшов, тільки лободочки, –
Витоптала черевички, тільки зап’яточки…

В українському фольклорі Котигорошко – хлопчик надзвичайної сили, який народився з горошка – один з образів переможця над лихом, хворобою, негараздами. Відомий дослідник давньослов’янської історії академік Олександр Рибаков у праці “Язичництво давніх слов’ян”, наводячи паралелі античних міфологічних героїв та персонажів наших казок називає Котигорошка українським Гераклом. І той і той – найбільші силачі та народні герої, і той і той – син найвищого божества та символа чоловічої сили. Адже античний Геракл – син Зевса, а наш слов’янський Горох виступає як одне з втілень Рода – всеосяжного бога давніх слов’ян.

У образі хлопчика, що постав із горошинки, народом втілені не лише такі риси, як богатирська сила, стійкість у боротьбі проти ворогів, але й вірність, кмітливість. Недарма сучасні міфоаналітики інтерпретують горошину як космологічне та гносеологічне (себто пізнавальне) ядро. Може тому й ставили неслухняних дітей на горох “щоб розуму прибувало” – мабуть, корисним був такий природний масаж активних точок. Казковий сюжет про принцесу на горошині тлумачиться через ракурс пошуку ядра світобудови й істини за багатошаровою зовнішньою оболонкою.

Казала мені мати
Зелений горох рвати,
А горох має стручки,
Болять мамцю ручки!

Магія цієї рослини, кажуть, захована в такому інтимі, що про неї в пристойному товаристві й згадувати не можна. Впливає вона на те, що “нижче пояса” і, кажуть, стимулює пробудження плотської чуттєвості. Відомо, наприклад, що для збереження молодості і статевої потенції деякі знахарі рекомендували їсти горох у сирому вигляді, попередньо замочивши його на 2-3 години у медовій воді.

Сільські чаклуни знайшовши в полі стручок із дев’ятьма горошинами, таке щось над ним вичакловували… Що саме? Від чого чи для чого? Е-е, то дозволено знати лише посвяченим… Українські дітлахи, висвистуючи в горохові пищики, самі того не відали, що наворожували своїм батькам повні комори збіжжя.

У словаків господар кидав по ложці гороху в кожен кут і на стелю зі словами: “Сто мір гороху, сто мір маку, сто мір пшениці і сто мір жита”. Якщо до стіни прилипало багато горошин, це віщувало урожайний рік. Лужицькі серби за різдвяною вечерею залишали по ложці нерозвареного гороху в кутку і під столом, щоб весь рік у сім’ї водилися гроші.

Вважалося, що горох (його зерна, стручки і бадилля) сприяють врожаю в полі, плодючості худоби і загальному процвітанню в господарстві. Тому, наприкінці літа, коли горох дозрівав, в північноросійських селах влаштовували свята вшанування гороху – “Горохів день”. У цей день на полі рвали горох та із привітаннями пригощали один одного.

Покотився горошок по полю,
Оженився старий з молодою.
Пішов старий до поля орати,
А молода до корчми гуляти.

Етнографи в різніх “горохових” іграх, епітетах знаходять витоки давніх оргіястичних культів язичництва. Українська народна метафора “скакати в горох” й досі означає подружню зраду. Застарілі спогади про це видно в українських іграх про жертовного “звіра” (ящера), в яких з особливим смислом використовувався горох, котрий мав одночасно і героїчну і любовну семантику. Граючи, дівчата співали:

Сиди, сиди Ящере, горохвяний вінку!
Піймай собі жінку, як перепілку.
Як піймаєш, обдереш,
Собі кожух пошиєш!

На думку етнологів, тепер вже не зрозумілий вислів “горохвяний віночок” є давнім обрядовим образом, що відображає генетичний зв’язок гри з аграрними та еротичними культами.

Сліди еротизму зберегає добре відома магічно-вегетаційна веснянка-гаївка “Горошок”:

Вийся, горошку, в три стручки,
Дай же нам, Боже, чотири,
Щоб ся парубки женили,
Нас на весіля просили.

* * *
А кождому парубкові
Є гороху по стручкові,
Стефанові півстручище,
Бо нездатний парубище.

* * *
Прийшла весна з квітами,
Пішли в поле з плугами,
Та посіяли горошок.
Та рости, горошку, в три листи,
Та дай же, Боже, чотири,
Щоб ся парубки женили,
Щоб в осени дівок забрали,
Щоб старі баби гуляли.
Кождому парубкові гороху струночок,
Миколові стручисько,
Бо він старий парубчисько.

“Як бачимо, – зазначав свого часу наш видатний історик Михайло Грушевський, – викликаючи сили росту рослини, щоб і ріс горошок, щоб і стручків було б досить, щоб і черви не точили, – додають, чаклують, щоб і парубки женились. Таким чином до вегетаційних веснянок-гаївок приточене також і парування”.

Ну хто б подумав, що звичайнісінький горох та всі пов’язані з цією рослиною ритуали є відголоском закодованих прадавніх вірувань!

«Кукурудзяні діти» фалічної цариці полів

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2010

Зігмунд Фройд, цитуючи старе прислів’я, “свині бачать уві сні жолуді, а гуси – кукурудзу”, припускав, що сновидіння є вираженням виконання бажань. А от кукурудзяний качан, за його теорією сновидінь, тлумачиться як фалічний символ однозначно.

За свідченням етнографів, у західному Сибіру та деяких інших регіонах Росії, тривалий час побутував ритуал, коли баб-повитух на свята возили по селу на санях, щоб вони били бездітних жінок кукурудзяним качаном – “фалосом”, що сприяє дітонародженню.

Свідчення про те, що українські жінки могли використовувати під час солодійства автоеротичні знаряддя, знаходимо у коломийці:

— Кукурудзи, кукурудзи, кукурудзи дайте!

— Кукурудза не поможе, козака шукайте!

До відповідних еротичних асоціацій схиляє нас й українська пісня:

Кукурудза сіється, кукурудза родиться,

Молодому козакові дуже того хочеться.

Пив він воду-студеницю, жував руту-м’яту,

Усе робив, щоб спокусу собі зав’язати.

В’язав днів мо зо три, розв’язалось мигом.

Глянув: дівка вертлявая, шустра, як та дзиґа.

Він за нею вуличкою, в’юном, веретенцем,

Таки розгулялося молодече серце.

Струковиння ламається, качанчики варяться.

“Гризи, гризи, дівчино, ще й іншим зостанеться.

Гризи, гризи, дівчино, зернята дозрілі.

Кінчається відпусточка, будемо щасливі”.

“Гризу, гризу, козаченько, іще буду гризти.

Від такої кукурудзи чимало користі.

Любе твоє вгощення повкидаю в пічку.

Аби мені з тобою день білий ще й нічку”.

Археоботаніки вважають, що цієї популярної злакової культури спочатку не існувало в природі. Кукурудза – це винахід людини. Народилася вона з рослини теосінте, але напоумили до її створення – дбайливі ацтекські боги, які турбувалися за раціон свого народу.

За повір’ям, юнак Арікара вистежував жирного дикого бика, щоб нагодувати своє плем’я. Але одного разу мисливець не виявив загадкового бика на місці, тільки лише його сліди. З одного відбитка копита росла дивна рослина, якої Арікара раніше не бачив. Злякавшись, юнак побіг у село за порадою – старші веліли приставити охорону до дивного куща. Люди уважно стежили за тим, як кущ ріс, цвів, та визрівали його плоди. Коли на стеблі з’явилися тугі качани, Арікара був першим, хто спробував їх – виявилося, що плоди нової рослини не тільки смачні, але й поживні, як бичаче м’ясо.

У так званий “місяць білування мужчин” жерці приносили чоловіків в жертву богам, вирізаючи їхні серця, а люди надягали маїсові рулети з медом та цілими днями безперервно танцювали. Пізніше маїсовий хліб став заміною священному ножу для потрошіння людей, його символом – обряди пом’якшилися.

З тих праісторичних часів кукурудза або маїс, як називали її ацтеки і майя, стала найголовнішим продуктом у системі харчування мезоамериканців.

Майя вважали, що боги виліпили їхніх пращурів з маїсової каші, потім тричі знищували своє творіння, аж доки підібрали надійніший матеріал – зробили людей з плоті і крові.

Міфи, в яких маїс уособлює першопричину, є спільними в мезоамериканських культурах. Уявлення маїсового стовбура в якості осі світу було одним з таких міфів.

Відомо, що майя вирощували кілька сортів маїсу, серед яких був сорт маїсу-скороспілки “Пісня півня”. Цей сорт дозрівав за 2 місяці після проростання. Сорт “Маїс-дівчинка” дозрівав за 3 місяці. Майя вирощували і пізньостиглі сорти «Маїс-стареча», на дозрівання якого потрібно було 6-7 місяців.

Маїс в індіанців зводився в ранг божества, вони вклонялися йому як священній рослині. На честь маїсу влаштовувалися пишні урочистості. Про це свідчать фігурки богів і богинь з качанами кукурудзи в руках, виявлені при вивченні стародавніх стоянок людини, а також малюнки ацтеків та майя.

Багато десятків тисяч років кукурудза залишалася дикорослою, поки людина не навчилася її вирощувати. Вважається, що це сталося 7000 років тому на теренах сучасної Мексики. Однак кукурудзу споживали й індіанці інших місцевостей: сліди її вирощування було знайдено під час розкопок у Перу, Еквадорі, Колумбії. Індіанці готували з кукурудзи безліч страв і вирощували декілька її різновидів.

У мексиканців маїс досі є своєрідною поетичною метафорою: коли хочуть підкреслити мудрість і гідність якогось чоловіка, кажуть, що він дозрів, як качан. Жінки за маїсовими коржами, які згортаються на печі, визначають, що невдовзі треба чекати чоловіка до гостини.

До Європи маїс був завезений в 1496 році Христофором Колумбом після повернення його з другої подорожі до берегів Америки. На острові Куба він уперше побачив кукурудзу, про що занотував у своєму щоденнику: “Я бачив тут рослину, що її називають маїсом і використовують у їжу”.

Разом з іншими на той час диковинками кукурудза потрапила до Європи. Тут вона розповсюдилася досить швидко: за Іспанією “пішла” до Англії, Португалії, Франції, Італії. З Європи португальські мореплавці привезли американську рослину до Індії та Китаю, а згодом ще й на острів Ява. Кухарі швидко взяли “жовтий горох” в перші та другі страви.

Мабуть, честь відкриття знайомого кожному поп-корну (від англ. сorn – “кукурудза”, pop – “з тріском лопатися”) також належить давнім індіанцям, яким вдалося виявити різновид маїсу, здібного до “самовибуховування”. Секрет цієї “вибухонебезпечності” дуже простий і пояснюється особливою будовою зерна, в якому знаходиться крапелька крохмалю, що містить воду. Попкорн – єдиний ріновид зерна, який при нагріванні лопається.

Цікаво, що словом “corn” в давні часи позначалися зернові культури, найбільш значущі для тієї чи іншої країни. Так, в Англії цим словом позначалася пшениця, в Шотландії та Ірландії – овес, ну а для Америки такою культурою була кукурудза, згодом за словом закріпилося це значення назавжди.

Тисячі років тому люди вже ласували “повітряною” кукурудзою. Колись попкорн “підривали” прямо на качанах: протикали його гострою палицею, змащували зерна маслом і клали на гарячий пісок біля вогню, періодично повертаючи.

Деякі тубільні племена Америки вважали, що в кожному ядрі смаженої кукурудзи жив крихітний дух. Зазвичай ці духи не турбували людей, але якщо їхній будиночок нагрівали, то вони починали сердитися, та, зрештою, розлютившись, розривали свою хатинку гучним сплеском.

Сучасні американці нерозірвані зерна попкорну називають “старими дівами”. У середньому, зерно лусне, коли досягне температури 175 градусів Цельсія. Гарна повітряна кукурудза виробляє менше двох відсотків “старих дів”.

Ми називаємо маїс кукурудзою. Чому така назва у рослини? Адже іспанці, італійці, австрійці, німці, англійці називають його маїсом. Назва кукурудзи турецького походження. У Туреччині цю рослину називають “кокороз”, тобто висока рослина. Ця турецька назва в трохи зміненому вигляді закріпилася в Болгарії, Сербії, Угорщині, які з XIV до XVI ст. перебували під владою турків-османів.

Перше знайомство з кукурудзою народів Росії відбулося під час російсько-турецької війни (1768-1774), коли Росія оволоділа Кримом. Кукурудзу в Росії попервах називали “турецькою пшеницею”. В результаті завершення російсько-турецької війни (1806-1812) за Бухарестським мирним договором Росії була повернена Бесарабія, де кукурудза вирощувалась повсюдно.

Із Бесарабії кукурудза “прийшла” на власне українські терени. Однак понад усе вона прийшлася до смаку нашим західним сусідам – румунам та молдованам, які навчилися готувати з неї безліч страв.

Свого часу, користю кукурудзи для сільського господарства спокусився і радянський керівник Микита Хрущов, вирішивши частково замінити нею пшеницю, тільки от витівка обернулася кризою. Але то вже політична історія…