5. Національні стратегії сексуальної освіти

© Микола Махній, 2009

5. Національні стратегії сексуальної освіти

Якщо інтегрувати зарубіжні та вітчизняний підходи, то базовою кінцевою метою статевого виховання, сексуальної освіти і підготовки до сімейного життя стають профілактика і корекція високоризикованої сексуальної поведінки, а також збереження та зміцнення сексуального і репродуктивного здоровя людини, підготовка підростаючого покоління до виконання сімейних (подружніх і батьківських) ролей, що є необхідним компонентом соціального здоровя суспільства в цілому, а також захист дітей і підлітків від можливих дидакто-, ятрогеній та сексуальних посягань.

ВООЗ сексуальне здоровя розуміється яккомплекс соматичних, пізнавальних, емоційних і соціальних аспектів буття людини”, що робить статеве виховання, сексуальну освіту і підготовку до сімейного життя міждисциплінарними за своєю природою і такими, що знаходяться на перетині суспільствознавчих, медикобіологічних і психологопедагогічних галузей наукового і прикладного знання.

Тому сучасна науково обгрунтована програма статевого виховання і сексуальної освіти повинна включати нерозривно пов’язані навчальний (інформаційно-просвітницький плюс інструментальний) і виховний (особистісно-орієнтований) компоненти, що забезпечують формування у молодих людей адекватних етичних норм, ціннісних орієнтацій, знань і навичок, прийнятих на особистісному рівні і реалізовуваних у поведінці. При цьому навчально-виховний процес повинен мати випереджаючий і профілактичний, а не сексуально-стимулюючий характер і орієнтуватися на норму і позитивні аспекти сексуального буття, а не на відхилення як засіб залякування.

У числі основних параметрів, на які спрямована педагогічна дія, можна виділити такі:

— психічна стать, статева ідентичність;

— еталони маскулінності-фемінності;

— ставлення до протилежної статі;

— міжгендерна комунікація і взаємодія, у тому числі уміння вести переговори;

— особистісні характеристики, особливо такі, як відповідальність, толерантність, здатність ухвалювати рішення, уміння контролювати свої бажання й імпульсну поведінку;

— матримоніальні цінності і готовність до виконання сімейних ролей – подружніх і батьківських.

Сексуальна освіта (статева освіта) має за мету формування таких установок, знань і практичних навичок, що максимально забезпечили б високу якість сексуального здоров’я і стали основою нормального психосексуального розвитку і поведінки.

На нашу думку, провідними елементами будь-якої програми статевого виховання мають бути наступні:

— повна фактична інформація про біологічні аспекти статі та репродукції;

— основні дані про контроль за народжуваністю та планування сім’ї;

— різниця між сексуальною поведінкою тварини і людини;

— біологічні, статево-рольові розбіжності чоловіків та жінок, несхожість їх сексуальних реакцій, особистісних особливостей та суспільних очікувань щодо них;

— фактичні відомості про мастурбацію (для того, щоб розвіяти неправильні уявлення про її роль на різних етапах життєвого циклу);

— сучасна інформація про гомосексуальність, права та особливі соціальні проблеми людей з гомосексуальною орієнтацією;

— ретельне інформування про ЗПСШ, з акцентом на механізмі інфікування та розвитку ВІЛ; напрями профілактики, способи запобігання;

— позитивні та негативні наслідки статевого акту, а також вчинки, що можуть призвести до нього;

— місце сексуальних стосунків у сімейному житті;

— місце сексуальних стосунків у соціальному житті підлітка;

— обговорення життєвих та літературних прикладів з метою осмислення того факту, що почуття однієї людини можуть бути неконгруентними до почуттів іншої.

4. Національні стратегії сексуальної освіти

© Микола Махній, 2009

4. Національні стратегії сексуальної освіти

На даний час разом зі збереженням традиційних інститутів статевої соціалізації людини в зарубіжній практиці існують три основні педагогічні напрями:

— “Сексуальна освіта” (“Sex Education”);

Планування сімї” (“Family Planning”);

Підготовка до сімейного життя” (“Family Life Education»).

Порівняльний аналіз освітніх програм показує, що зарубіжні підходи мають головним чином прикладний, інструментальний характер і більше акцентовані на медикобіологічних аспектах проблеми, а їх основною дидактичною метою є профілактика раннього початку статевого життя, небажаних вагітностей і абортів, розповсюдження ЗПСШ, у тому числі Сніду, тоді як виховні функції вважаються прерогативою інших інститутів соціалізації. У вітчизняних роботах набагато більше наголошується на моральноетичних і освітньопросвітницьких аспектах проблеми статі, дошлюбних і сімейних стосунках, а в тріаді знанняцінностінавички формуванню останніх у методиці викладання уваги приділяється явно недостатньо.

3. Національні стратегії сексуальної освіти

© Микола Махній, 2009

3. Національні стратегії сексуальної освіти

У другій половині ХХ століття в багатьох країнах відбулася так звана сексуальна революція, в результаті якої суспільство зіткнулося із зростанням характерних для сексуальної молодіжної субкультури явищ, а саме:

— ранній початок статевого життя;

— поширеність абортів або випадків народження позашлюбних (часто аномальних) дітей;

— розповсюдження захворювань, що передаються статевим шляхом (ЗПСШ);

— дестабілізація інституту сім’ї;

— злочини на сексуальному грунті.

Ці та інші негативні події обумовлені, головним чином, не стільки акселерацією, недоробками системи охорони здоров’я або екологічними негараздами, скільки тим, що різко погіршився вплив на підростаюче покоління ряду найважливіших інститутів соціалізації, особливо таких, як сім’я, засоби масової інформації, сучасна література й мистецтво. В умовах урбанізації, лібералізації статевої моралі, ослаблення виховної функції сім’ї та освітніх установ, нарешті за фактичної відсутності освітньо-виховних програм з питань статі та сексуальної поведінки, статево-рольова соціалізація дітей і підлітків перетворилася на стихійний і некерований процес. Таким чином виникла об’єктивна необхідність у розробці та запровадженні пропедевтичних освітньо-виховних програм як одного з основних шляхів вирішення комплексу соціальних, медико-біологічних і етично-психологічних проблем.

В ідеологічному плані питання про необхідність такого роду програм з проблем статі та сексуальних стосунків спочатку пов’язане не стільки з полемікою про біологічну або соціальну детермінацію психосексуального розвитку і сексуальної поведінки, скільки з наявністю вибору між репресивним, ліберальним, пасивно-нейтральним і демократичним підходами до статевого виховання. Як показує практика, перші три соціально-педагогічні позиції не призводять до усунення вищезгаданих проблем. Найбільш оптимальним є демократичний підхід, що припускає, з одного боку, визнання самого факту існування проблеми статі і міжстатевих стосунків і права дитини/ підлітка на відповідну частину свого буття, з іншого – “вбудовування” на суворо науковій основі в об’єкти педагогічної дії таких життєвих цінностей, знань, навичок, норм і патернів поведінки, що були б обмежувачами для можливих відхилень у процесі статевої соціалізації дитини. При цьому об’єкту педагогічного впливу надається вся необхідна інформація і в той же час – можливість вибору.

2. Національні стратегії сексуальної освіти

© Микола Махній, 2009

2. Національні стратегії сексуальної освіти

У той же час багато вчених дотримуються тієї думки, що дітям корисно навчатися також за позасімейними програмами статевого виховання, що не заміщують, а доповнюють домашні уроки. Це обумовлено наступними причинами:

— деякі батьки чи діти, зіштовхуючись у сімейному чи громадському житті з темою чи подією, які мають відношення до сексуальності, настільки бентежаться, що просто не можуть обговорювати цю тематику;

— деякі батьки чекають, коли діти почнуть ставити їм запитання про сексуальність, але діти про це не запитують, чи батьки не зважають на питання, задані у непрямій формі;

— деякі батьки просто не мають необхідної інформації (за винятком найпростіших – про те, звідки беруться діти), щоб відповісти на питання своїх дітей;

— людям, які отримали спеціальну педагогічну підготовку, простіше повідомити дітям інформацію ясно, зрозуміло й об’єктивно, ніж батькам, які занадто емоційно ставляться до своїх дітей;

— у класі (групі) можна створити “безпечну”, частково структуровану ситуацію, у якій молодим людям легше висловитися, ніж у сімейній обстановці. Крім того, у них з’являється можливість учитися мовчки, слухаючи, як інші обмінюються думками.

Дискусія про те, школа чи родина повинні займатися статевим вихованням, була дуже тривалою і ще не так давно вирішувалася запрошенням лікаря для бесід із підлітками чи сподіваннями на засоби масової інформації. Але лікар, навіть якщо він і володіє більш-менш інтегрованою освітою, у силу відсутності педагогічного досвіду не може бути основним провідником статевого виховання. Засобам же масової інформації не дістає персоніфікації інформації через референтних осіб, вони можуть породжувати уніфіковані стереотипи і ставати психотравмуючим чинником для тих, хто цим стереотипам не відповідає. Література, адресована підліткам, рясніє прорахунками, пов’язаними з ігноруванням статевовікової психології читача, відсутністю не тільки методологічного, але і методичного обгрунтування.

Отже, при створенні адекватної системи статевого виховання, що охоплює всі етапи й аспекти формування особистості і поєднує соціалізацію, виховання й освіту, необхідно враховувати всю різноманітність його форм, у першу чергу для того, щоб кожну з них зробити більш продуктивною.

Треба зазначити, що проблеми статі та міжстатевих стосунків, сексуального життя, шлюбу і сім’ї є, з одного боку, істотною і значущою частиною буття людини, з іншого – входять до сфери різних наукових і прикладних дисциплін – суспільствознавчих, медико-біологічних, психолого-педагогічних.

Психосексуальний розвиток, сексуальна і матримоніальна поведінка визначаються двома групами взаємопов’язаних чинників: медико-біологічних і соціокультурних. До перших належать чинники навколишнього середовища, у яких існує індивід: кліматичні, екологічні, харчові та ін., а також його анатомо-фізіологічні, ендокринні й інші особливості. До других – усі чинники, що визначають соціалізацію людини, тобто засвоєння ею конкретних соціальних норм і традицій, життєвих цінностей, стилю поведінки та ін. До них належать етнокультуральні атрибути, у тому числі менталітет і статева мораль, інститути соціалізації, вплив засобів масової інформації, літератури і мистецтва, вплив авторитетних дорослих і однолітків. Психосексуальний розвиток і сексуальна поведінка людини, а також сценарій її особистого життя з різних причин не завжди здійснюються у варіанті, позитивному як для самої людини, так і для його мікросоціального оточення або суспільства в цілому. У зв’язку з цим людство завжди намагалося спрямувати розвиток цих елементів буття людини у “правильний” з погляду пануючих в кожнім конкретнім етносі і суспільстві бік, за допомогою законодавства, релігійних конфесій, нормативних механізмів суспільної моралі й етики, а також через основні інститути соціалізації, головним чином такі, як сім’я та освітньо-виховні установи.

1. Національні стратегії сексуальної освіти

© Микола Махній, 2009

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

1. Національні стратегії сексуальної освіти

Якщо секс – таке природне заняття, звідкіля стільки посібників по сексу?

Бетті Мідлер

Проблема статевого виховання і сексуальної освіти привертає все більше уваги дослідників. Існують, однак, різні національні концепції сексуальної освіти.

Досить розповсюдженою серед християн у країнах Західної Європи й Америки є релігійна концепція цнотливості. Її основний принцип виключає гедонічну і комунікативну роль інтимних стосунків людей і полягає в тому, що будь-яка статева активність гріховна за винятком статевого життя в освяченому церквою шлюбі, що має метою продовження роду.

Гігієнічна концепція спрямована на ознайомлення дітей і підлітків з основними положеннями анатомії та фізіології репродуктивної системи людини і навчання їх (особливо дівчаток) навичкам особистої гігієни.

За останні 30 років найбільшого поширення за кордоном і в нашій країні набула концепція навчання контрацепції. Прихильники цієї концепції вважають, що, оскільки підлітки все одно стають сексуально активними і зупинити цей процес неможливо, варто навчати їх методам контрацепції, щоб уникнути несприятливих наслідків ранніх статевих відносин. Але життя показало, що пропоновані дорослими знання про використання контрацептивів сприймаються підлітками як дозвіл на початок статевого життя, і в результаті після участі в подібних програмах число сексуально активних підлітків і кількість підліткових вагітностей зростає, так само як і захворюваність на інфекції, що передаються статевим шляхом. У зв’язку з цим у США на державному рівні була оголошена відмова від використання програми навчання контрацепції.

Великий інтерес викликали концепція і програма навчання тільки утриманню, що враховують анатомо-фізіологічні вікові особливості формування сексуальності у підлітків.

Навчання тільки утриманню являє собою освітню і мотиваційну програму, що має на меті показати підліткам позитивні соціальні, психологічні і пов’язані із здоров’ям наслідки сексуального утримання. Програма вчить статевому утриманню поза шлюбом як еталону поводження осіб різного віку, показує, що утримання – це єдиний дійсний надійний спосіб уникнути небажаної вагітності, захворювань, що передаються статевим шляхом, і інших пов’язаних із здоров’ям проблем. У підлітків виховується переконання, що постійні моногамні стосунки вірних один одному людей є стандартом статевого поводження людини і що статева активність поза шлюбом у більшості випадків має негативні психологічні і фізичні наслідки. У програмі роз’яснюється, що народження дітей поза шлюбом звичайно має шкідливі наслідки для самих дітей, їх батьків і суспільства. У той же час молодих людей вчать, як відкидати сексуальні пропозиції, розкриваючи при цьому роль алкоголю і наркотиків у сексуальних домаганнях. Нарешті програма навчання тільки утриманню показує підліткам важливість досягнення самостійності (самодостатності) до початку статевої активності.

Узагальнюючи багаторічний досвід статевого виховання в європейських країнах, можна виділити три головні його стратегії:

— рестриктивну, обмежно-охоронну;

— пермісивну, дозвільно-ліберальну, схильну до вседозволеності;

— лінію золотої середини.

Рестриктивна, заборонна модель суперечить загальному духу сучасного виховання і як усі негативні моделі, засновані переважно на заборонах, малоефективна. Що ж стосується пермісивної моделі, то вона не бере до уваги вікові особливості, покладаючи тягар вибору і відповідальності на людину, яка ще не вміє передбачати довгострокових наслідків своїх вчинків. Крім того, ця модель зовсім не враховує етнокультуральні особливості народів. На наш погляд, перевага моделі золотої середини – не помірність, а те, що вона містить у собі плюралізм, допустимість різних стилів і методів виховання.

Статеве виховання дітей починають їхні батьки, навіть якщо самі про це не знають чи не хочуть цього. При цьому більшість батьків не забиває дітям голови думками про секс. Вони вже і так про нього думають. Сексуальні переживання й інтерес до сексу цілком природні і нормальні для всіх дітей. Молоді люди, які виросли в родинах, де прийнято відверто говорити про сексуальність, як правило, поводяться більш відповідально. Відкрита комунікація принаймні дозволяє молодим людям усвідомити власні сексуальні почуття і вчинки і позбутися пов’язаних з ними негативних переживань.

Сексуальна освіта «по-німецькі»

Батьки і родина в цілому повинні відігравати важливу роль у становленні сексуальності дитини. Так, для того, щоб у родині виросла здорова людина з високою сексуальною культурою, необхідно, щоб батьки:

— показували своїм дітям-підліткам, що вони їх цінують, поважають, приймають такими, які вони є, і довіряють їм;

— демонстрували дітям, що сексуальність є частиною нормального людського життя і не заслуговує несхвалення чи осуду;

— на власному прикладі демонстрували сексуально здорові сімейні стосунки;

— самі були добре інформованими в питаннях сексу;

— обговорювали сексуальні теми зі своїми дітьми;

— намагалися зрозуміти погляд своїх дітей;

— виявляли активну зацікавленість у житті підлітка;

— регламентували правила, що стосуються побачень і проведення вільного часу, і стежили, щоб діти їх дотримувались;

— пропонували дітям свою допомогу, якщо потрібно звернутися до лікаря;

— допомагали підліткам будувати плани на майбутнє.

Кіберсекс: віртуальне кохання у всесвітній мережі

© Микола Махній, 2009

Кіберсекс: віртуальне кохання у всесвітній мережі

Секс повинен бути вищим ступенем спілкування, а не заміною спілкування.

Меріанн Уільямсон

Загальновідомо, що Інтернет від початку його комерційного застосування став (попри всі свої “доброчесні” інформаційні вигоди) чи не наймогутнішим виразником і концентратором ключових людських слабкостей: аморальності, розпущеності, жорстокості, підступності, безвідповідальності, глупоти врешті-решт. Частина з них буйно проросла в образах десятків і сотень тисяч легальних чи підпільних порносайтів з повним комплексом відповідних послуг та “самопальних” аматорських сторіночок із краденим фото- та відеоматеріалом. Як правило, будь-яка пошукова система при введенні запиту, скажімо, на слово “порно” видає мінімум 12-13 тисяч сторінок посилань.

За твердженням популярного мережевого журналу “Yahoo! Internet Life”, близько 68 відсотків користувачів Інтернет у робочий час регулярно звертаються до вебсайтів фривольного змісту і лише 30 відсотків – до серверів новин та іншої “пристойної” інформації.

На думку дослідника інтернет-залежностей І. Полянського, можна поділити постійних (себто узалежнених) споживачів мережевої порнографії мінімум на дві категорії: тих, хто цього прагне і шукає свідомо, і тих, кому порнографія загалом гидка, але хто все-таки шукає її під впливом якогось несвідомого і нездоланного поклику.

Дослідники встановили, що ті, хто присвячує більше 11 годин на тиждень сексуально зорієнтованим онлайновим ресурсам, найімовірніше, мають психологічні проблеми. Як правило, жодні засоби впливу (переконання, заборони, покарання) недієві, порнозалежність у цьому (“клінічному”) варіанті майже не лікується. На підтвердження тези про сексуальну (у т. ч. й порно-) залежність як хворобу свідчить існування у США спеціалізованих медичних центрів для так званих секс-наркоманів.

Є чимало причин, що породжують потребу в інформації порнографічного характеру. Серед найпоширеніших – систематична сексуальна невдоволеність або ж підвищені сексуальні потреби, які важко або неможливо задовольнити традиційним способом; психологічна неврівноваженість, невпевненість у стосунках з особами протилежної статі (віртуальні стосунки, де анонімність знімає будь-яку відповідальність, компенсують цю емоційну прогалину: анонімне споглядання – засіб здобуття контролю над собою, можливість зробити те, що ви хочете, тоді, коли ви цього хочете); страх перед венеричними хворобами та СНІДом; звичайна людська цікавість; випадковий збіг обставин.

Швидкість, простота і безпечність доступу до порноматеріалів викликають не просто звикання до комп’ютеризованого комунікування-спілкування, а звикання, посилене могутнім емоційним, ба навіть інстинктивним (а тому практично неподоланним) первнем.

На думку спеціалістів, Інтернет дуже швидко витісняє з мозку неофіта усе несумісне з технологізованими шаблонами постановки і розв’язання завдань. Відбувається процес, який деякі дослідники визначають як технологічне забруднення мізків (ТЗМ). Згубність ТЗМ проявляється по-різному. З одного боку – вражене ТЗМ суспільство найлегше піддається масовому маніпулюванню, в його середовищі найбільш надійно приживаються і проростають найрізноманітніші стереотипи. З іншого – технологічне забруднення ідеально нівелює етичну та естетичну сфери в житті людини.

Результати опитування, проведеного у 2006 році канадською онлайновою службою знайомств CampusKiss.com серед 2,5 тис. студентів 150 коледжів і університетів країни показали, що 87% опитаних регулярно займаються сексом за допомогою різних діалогових програм (53%), веб-камер або мобільних телефонів (44%).

Нові технології користуються популярністю серед молоді, і це свідчення того, що інтернет спровокував нову сексуальну революцію. Молодь вже не уявляє свого життя без високих технологій, використовуючи їх в освітніх цілях, для пошуку інформації, що цікавить, і для спілкування з друзями. При цьому для тих людей, хто вважає за краще знайомитися не де-небудь в барі, а у віртуальній реальності, кіберсекс є свого роду «соціальним мастилом». Інші ж використовують інтернет для збереження анонімності, завдяки чому намагаються «вивчити секс з іншого боку, що в реальному житті неможливо.

З огляду на це цікавими є результати і другої частини опитування, присвяченого інтимові в реальному житті. Так 87% респондентів вважають за краще займатися сексом на тверезу голову, причому 8% чоловіків і 4% жінок не використовують ніяких засобів оберігання. Лише 19% чоловіків і 9% жінок подобається так звана місіонерська позиція, більшість же обох статей люблять, коли чоловік перебуває ззаду. При цьому 93% опитаних призналися, що займаються самозадоволенням, а 61% – що дивляться порнографію впродовж любовних утіх. При цьому половина опитаних зберігає вірність своїм партнерам. Що ж до найдивніших місць, де канадці займаються любов’ю, то найпопулярнішими виявилися громадські туалети (15%). Далі йдуть кладовища, сміттєві контейнери, злітно-посадочні смуги і навіть «заднє сидіння маминої машини, коли вона за кермом».

Цікавий результат видає пошукова система Google Trends під час дослідження по різним країнам використовування стандартних сексуальних запитів”. За певним ключовим словом цей пошуковик вказує динаміку даного запиту, приклади результатів пошуку та основну групу, яка відзначилася тим, що частіше за інших використовувала зазначене ключове слово. Так, за даними редакції NEWSru.co.il, найчастіше шукають інтернет-матеріали сексуального ґатунку громадяни Індії, за ними йдуть пакістанці, на третьому місці – мешканці Нової Зеландії. Високою “сексуальною активністю” у мережі відзначаються також індонезійці, жителі Південно-Африканської республіки, іранці, австралійці, громадяни Малайзії.

Слід зауважити, що серед переможців досить помітні представники мусульманських країн.

Ось як виглядає п’ятірка країн, мешканці яких частіше інших шукають в інтернеті інформацію сексуального змісту (за ключовими словами):

«porn«: ПАР, Нова Зеландія, Австралія, Велика Британія, Канада;

«sex«: Пакистан, Египет, Вьєтнам, Іран, Марокко;

«erotic«: Пакистан, Індія, Нова Зеландія, Сингапур, Румунія;

«nude«: Пакистан, Індія, Філіппіни, Індонезія, Малайзія;

«naked«: Індія, Індонезія, ПАР, Малайзія, Нова Зеландія;

«fuck«: Іран, Індія, Норвегія, Саудівська Аравія, Нова Зеландія;

«fucking«: Пакистан, Індія, Нова Зеландія, Австралія, США;

«rape«: Пакистан, Індія, Малайзія, Сінгапур, Філіппіни;

«vagina«: Індонезія, Індія, Перу, Чілі, Нова Зеландія;

«girls«: Пакистан, Індія, Нова Зеландія, Австралія, Велика Британія.

Дослідники виокремлюють три базові причини сексуальної інтернет-залежності. Важлива частина проблеми – доступність порнографічних серверів і кімнат спілкування на сексуальні теми. Контроль – віртуальний секс пропонує анонімність, що дозволяє відмовитися від повсякденних способів сексуального спілкування й спробувати виявити свої приховані фантазії, без страху бути покараними. У будь-який час дня й ночі користувач у віртуальному просторі може відшукати бажаного партнера й спробувати реалізувати з ним будь-які фантазії, які він тільки може уявити. Сексуальне розмаїття віртуального простору без цензури дає людям можливість отримувати задоволення й досліджувати свої фантазії. Воно викликає почуття контролю над змістом, тоном і характером сексуальних експериментів. Збудження пов’язане з можливістю вільно досліджувати людську сексуальність у віртуальному просторі. Інтерактивність віртуального сексу дозволяє людям відчувати, що інші звертають увагу на їхню сексуальність. Наприклад, неприваблива у реальному житті жінка раптом відчуває, що її бажає багато віртуальних партнерів, або невпевнений чоловік перетворюється в гарячого віртуального коханця.

Сексуальні етностереотипи

© Микола Махній, 2009

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Сексуальні етностереотипи

Яблука червоніють з того самого часу, коли яблуня почула, що Єва сказала Адамові.

Рамон Гомес де ла Серна

У світі поширено чимало міфів про асексуальність чи гіперсексуальність представників тих чи інших етносів. Наприклад, побутує точка зору про особливі потенції та свободу сексуальної поведінки чоловіків та жінок у африканських народів, які, мов­ляв, протилежні європейцям.

Психоаналітики наголошують на сексуальному компоненті расизму, надто на деструктивному впливі расизму на сексуальні стосунки в межах раси. Вони констатують наявність страху білої людини перед уявною сексуальною потенцією негра та водночас зачарування цією потенцією. Адже для більшості людей негр репрезентує сексуальний інстинкт у його первісному стані. Негр – це втілення генітальної потенції, що виходить за межі всякої моралі і всіх заборон.

Антропологи оцінюють характер сексуальної поведінки дещо інакше. Так, наприклад, близько 88% населення Африки живуть в репресивних етнокультурах, серед євроазійських країн з репре­сивною сексуальністю налічується 82%, серед середземноморських – 73%, а от серед етносів Південної Океанії – лише 10% населення.

Відповідно відрізняються й зовнішні еталони сексуальності. Деякі аборигени Австралії обожнюють обвислі груди, а серед багатьох племен Африки поціновуються жінки з надто округлими стегнами, особливо з випнутими назад сідницями. Обираючи собі наречену, юнаки з таких племен ставлять в ряд усіх дівчат, зупиняючись на тій, сідниці котрої найбільше вирізняються з-поміж інших. На відміну від вихідців з Європи, чоловіки з арабських країн віддають перевагу повним жінкам. Незалежно від етнічної належності, переважна більшість чоловіків вважає сексуально привабливими ті частини тіла жінки, які засвідчують її репродуктивну здатність.

За даними антропологів П. Фроста і П. ван Херхе, в будь-якій расі, жінки мають більше комплексів, пов’язаних з кольором шкіри можливого сексуального партнера, аніж чоловіки. Проведені ними етнографічні дослідження в 51 суспільствах на п’яти континентах засвідчили, що в 30 досліджуваних групах жінки надали перевагу більш білявим чоловікам і в 14 групах забажали більш світлошкірих сексуальних партнерів і жінки і чоловіки.

Культури Індії, Китаю, Бразилії, так само як і араби і негри розцінюють світлошкірих жінок як більш привабливих. Є також свідчення про те, що вищі прошарки населення усіх рас стали більш світлошкірими, аніж їхні прості співгромадяни, тому що вони неодноразово змішувалися з жінками “ідеального” світлошкірого типу.

Поширено чимало стереотипів щодо сексуальних уподобань. Кажуть, що чоловіки, зайняті маломеханізованими видами праці, віддають перевагу жінкам з міцним тілом. Чоловіки-екстраверти вважають сексуальними пишнотілих жінок з великими грудьми, а інтроверти – астенічних, худорлявих, з маленьким бюстом.

Порівняння розмаїтого світу етнокультурних традицій та звичаїв свідчить про суттєві відмінності норм сексуальної привабливості та побудови інтимних міжстатевих взаємин. Можна зустріти, наприклад, такі племена, для яких залишаються невідомими досить поширені форми сексуальної поведінки – поцілунок чи взаємні тілесні пестощі. Відомо, що позиція злягання «лежачи, чоловік зверху» більш поширена в Європі, а на Сході – «стоячи, жінка зверху».

Виростаючи, діти переймають притаманні їхньому найближчому соціальному оточенню норми та правила чоловічої та жіночої поведінки. Проте прийняття себе статевою істотою не відбувається автоматично. Соціально-культурний вилив на сексуальну поведінку може бути сповненим протиріч, бо ж неоднорідним є саме оточення. Батьківська сім’я, двір, дитячий освітній заклад, засоби масової інформації можуть насаджувати різні моделі сексуальної поведінки. Більш або менш ліберальною може виявитися, наприклад, батьківська сім’я, а школа відіграватиме репресивну роль і навпаки. Так чи інакше, нормативи сексуальної поведінки, ставлення до людської сексуальності є важливою складовою етнокультури.

В сучасному світі важко віднайти народи з, так би мовити, «чистими» репресивними або ліберальними поглядами на людську сексуальність. Проте між полюсами контролю, придушення та вседозволеністю, терпимістю кожен народ знайшов своє місце, яке відповідає індивідуальним особливостям його сексуальної поведінки.

Усталені стереотипи та міфи щодо сексуальної активності народів світу руйнують реальні дослідження. Так, результати масового міжнародного опитування (150 000 осіб), проведеного в 2005 році компанією Durex, засвідчили, що найбільш сексуально-активними мешканцями планети виявилися угорці. За середньостатистичними підрахунками вони займаються сексом аж 152 рази на рік. Французи, котрі пишаються своєю сексуальною спроможністю, продемонстрували скромніший результат – 144 рази на рік. Італійці та іспанці відстали від “хтивих угорців” ще більше, їх результат – 110 і 123 ночі кохання в рік відповідно. Американці віддавалися пристрасті 118 разів на рік, німці –120, а мешканці Австралії – 125 разів на рік.

У середньому мешканці планети Земля займаються сексом 127 разів на рік. 73% опитаних задоволені своїм сексуальним життям. Середні показники в Росії, Болгарії, Сербії та Чорногорії значно перевищують загальносвітові.

Найбільш сексуально вдоволені люди живуть у Таїланді (92%), В’єтнамі (90%), Китаї та Іспанії (83%), Ісландії (80%). Найбільш нещасними виявилися жителі Росії. Не дивлячись на те, що в середньому росіяни займаються сексом 150 разів на рік, лише 59% опитаних задоволені своїм сексуальним життям.

З’ясувалося, що особливу популярність мають стосунки на “одну ніч”, їх визнали 45% опитаних. Першість серед скандинавів: 71% ісландців, 70% норвежців та 68% фінів визнали, що протягом минулого року у них був секс з людьми, з якими вони щойно зустрілися. Це значний результат, особливо якщо порівняти його з результатами, отриманими в інших країнах. Сексом з новими знайомими займалося лише 37% німців та 24% мешканців Індії. У відповідності з духом часу, секс із використанням новітніх технологій має найбільшу популярність у США. 54% американців “займалися сексом” по телефону, за допомогою електронної пошти або sms. Французи вважають , що це дурниці – лише 20% мешканців Франції бачать сенс у подібних заняттях. Найчесніші в ліжку – жителі Гонконгу. Лише 15% гонконгців удають втіху. А от австралійцям така чесність чужа, бо 47% з них оргазми симулюють.

У 2007 році були підбиті підсумки міжнародного дослідження проблем сексуального здоров’я, у якому брали участь 26 тисяч осіб із 26 країн Африки, Азії та Британської Співдружності Націй. Вони засвідчили, що середня кількість статевих актів для людини складає 106 на рік. Проте, за даними соціологів, середньостатистичний японець втішається лише 48 сексуальними контактами на рік, що надзвичайно мало порівняно з показниками представників інших рас.

Можливо, таке помірне статеве життя японців стає причиною їхньої глобальної незадоволеності сексом як таким. За середнього світового показника задоволеності якістю сексу в 49% лише 10% громадян країни Вранішнього Сонця можуть назвати своє сексуальне життя “чудовим”, що вражаюче замало навіть для азіатів. Для порівняння: 32% мешканців Гонконгу і 41% сінгапурців вважають свій звичайний секс досить приємною справою. Серед європейських мешканців Австралії й Нової Зеландії кількість задоволених сексом майже однакове – 40 і 43 % відповідно. Що ж стосується представників негроїдної раси, то, скажімо, 78% нігерійців жодним чином не жаліються на якість свого статевого життя.

Також в Азії виявився найнижчий відсоток осіб, які регулярно зазнають оргазм. Лише 24% респондентів із Гонконгу і Китаю, а також 27% в Японії розповіли, що постійно відчувають оргазм.

Тривалість статевого акту також значно варіюється в представників різних рас. За середньої тривалості статевого акту у 18,3 хвилини найжвавішими виявилися індійці (13,2 хвилини), а найменш метушливими коханцями визнані знову ж таки нігерійці (24 хвилини). Що стосується таких країн як Сінгапур, Гонконг, Японія, Таїланд і Австралія, то тут люди відводять сексу значно менше часу. Проте, китайські коханці займаються сексом по 20 хвилин на відміну від інших, більш поспішних представників монголоїдів.

Отож, загалом азіати отримують найменше задоволення від статевого акту, а його якість залишає бажати кращого в порівнянні із сексом європеоїдів чи негроїдів.

На думку експертів, це дослідження демонструє саме ставлення азіатської культури до сексу. Професійна сфера виявляється набагато важливішою для азіатів, оскільки пов’язана із досягненням кращого соціального стану в жорстко ієрархізованій системі суспільства. Із сексом же, навпаки, пов’язано багато міфів, які лише погіршують загальну картину статевого життя регіону.

Дещо інші результати отримали в 2008 році американські вчені Університету Чикаго, які намагалися з’ясувати як оцінюють свої успіхи на сексуальному фронті мешканці різних країн. У рамках дослідження були опитані 27,5 тисяч осіб у 29 країнах світу віком від 40 до 80 років.

Респонденти мали оцінити за п’ятибальною шкалою своє сексуальне життя за останній рік в плані фізичного й морального задоволення. А також, чи готові вони у подальшому жити в тому ж ритмі сексуальної активності.

З’ясувалося, що в п’ятірку найбільш “сексуально задоволених” регіонів потрапили європейські країни, США та Канада. А в п’ятірці “сексуально голодних” опинились жителі країн Азії. На першому місці зі значним відривом від інших опинились австрійці. Серед населення цієї країни 71,4% задоволені тим, як складаються справи із сексом. На другому місці Іспанія – 69%, третє місце в Канади – 66,1%, далі йдуть Бельгія – 64,6 % та США – 64,2%.

У п’ятірці сексуально невдоволених опинилися Таїланд – 35,9%, Китай – 34,8%, Індонезія – 33,9%, Тайвань – 28,6%. Найбільш нещасними в сексуальному житті відчувають себе японці.

Учені намагалися визначити саме суб’єктивну оцінку сексуального життя, а не реальний стан справ, отож можливо, що в жителів Азії просто занадто високі вимоги, а жителі Європи вважають, що радіти треба тому, що вже є.