«Нічні уплави» парубків: етноеволюція полюції

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2011


Завиває сирена – швидка чи поліція?
По задвірках епохи скрадається тінь.
Простирадло небес заплямила полюція –
сперма хмар не потрапить у лоно богинь.

Іван Андрусяк



Ще стародавні вавілонці, намагаючись пояснити природу полюцій, вигадали версію, що чоловікам являється уві сні “дівчина ночі”, але не задовольняє їх. Сини Ізраїля вважали “течіво з тіла” нечистим. У Старому Завіті (Левіт 15:16) читаємо, що “якщо у когось станеться викид сімені, то він мусить обмити водою все тіло, і нечистий буде до вечора”.

Тепер такі елементарні поняття статі, як менструація, полюції, ерекція, у сучасних підлітків (і в хлопців, і в дівчат) викликають найменший інтерес. Для них не є секретом, що при статевому дозріванні у віці 12-14 років більшість хлопчиків вперше відчувають мимовільні виверження (еякуляції) сперми із статевого члена – полюції (від лат. pollutio – “забруднення”), які часто-густо супроводжуються відчуттям оргазму, переважно під час сну при еротичних сновидіннях (їх зазвичай називають “вологими снами”).

Марко Грушевський у своєму етнографічному дослідженні “Дитина у звичаях і віруваннях українського народу” ( Львів, 1906) детально зупиняється на народних уявленнях про природу полюцій. Якщо жіночі менструації в народі часто-густо позначали як “місячки” чи маловідомим зараз евфемізмом “цигани”, то для чоловічих “нічних уплав” народна термінологія не виробила спеціальної назви.

“Цигани в чоловіка є також, але ніхто не скаже, що це потрібне, щоб виродить дитину. Його діло при тому, спустить плоть, от і все. Щоб назвать оце, що сходить нераз таке слизьке на його штани, того не знають люди; чоловічими циганами не називають, так якось остало воно без назвиська, звісно, не потрібне ні нащо. А знають, що воно од того буває у чоловіка, що дуже роз’яриться і дуже йому схочеться, а не має з ким: от і воно вночі само йому сходить; присниться йому щось таке і ото й зійде; що мала-б дитина бути, то воно так змарнувалось. І його не шкодує ніхто й трішки, бо цього добра дуже багато, а жінкам то скіко буде положено, а вже дитина буде. Але є й такі, що їм плоть сходить, а дітей немає. От якби яка жінка дітей не мала з яким чоловіком, а з другим і має вже, то це звісно вже, що він був неплідний; з того-ж ще не знати, чи в його плоть сходила, чи ні, так, що не знати, чи є в їй яка сила, чи був се лише пустяк. Одначе ніхто за се на чоловіка не пиняє. І думки не має, щоб це воно на цигане було похоже. Та про це все може в голову і багато кому входить, але з другими рідко хто говорить. Дехто то ще боїться, щоби хто і не посьміявся, мовби це і невштива мова і через те не буде забалакуваться.

Щоб батьки синам що розказували про се – цього нема нігде: “Він же – кажуть – сам, як такий буде, то догадається. Матері то инча річ: дочкам багато дечого розказують про своє, а і синам дають деякі навчання. І буває, що й батьки гримають на матерів, що не вчать, як у чому помилиться син. “І мати в його була; правда, та наша мати не така, щоби чому бува учить дітей” – часом жаліється перед другим де трапиться хозяїн, як скоїться яке нещастє в життю дітей уже зрослих”.

“Мужеські уплави, – підсумовує М. Грушевський, – відповідають до певної міри місячці жінки і вертають у зрілих людей, що здержуються від статевих зносин, що другий тиждень”.

Полюції, як мимовільні еякуляції, умовно протиставляються довільним (під час коїтусу, петінгу, мастурбації). Хоч “нічні уплави” зазвичай супроводжуються сновидіннями еротичного змісту, вони однак, при глибокому сні можуть не зберігатися в пам’яті. Як зазначає цитований етнограф, люди дивилися всіляко на сей феномен, проте “гріхом було викликувати його штучно”.

Сучасні науковці зазначають, що частота відчування “нічних уплав” підлітками є досить варіативною. Деякі відчувають велику кількість нічних викидів, у той час як інші ніколи не відчували жодного. За даними американських сексологів, “усереднена” частота полюцій чоловіків, коливається у діапазоні від 0,36 разів протягом одного тижня для 15-річного юнака до 0,18 разів на тиждень для 40-річного чоловіка. До того ж, частота “нічних викидів” остаточно не пов’язана з частотою мастурбації.

А от фізіологи виявили досить цікаву закономірність, пов’язану із першими підлітковими полюціями. Так, під дією андрогенів (чоловічих гормонів) хлопці мають два стрибки росту: перший – в період перед першою нічною полюцією, а другий – після неї.

5. Сороміцькі органи

© Микола Махній, 2009

5. Сороміцькі органи

Вчених завжди цікавило питання: чи залежить розмір статевого органу від раси? Існує теорія, згідно якої найбільші розміри пенісу мають особи африканського та аравійського походження, європейські та американські чоловіки мають пеніси середніх розмірів, а найменші – в країнах Східної та Південно-Східної Азії. Але є чимало винятків, які ставлять дану теорію під сумнів. Так, дослідженнями сексолога Річарда Едвардса було встановлено, що всупереч популярному міфові, у довжині ерегованого пеніса чорношкірих чоловіків і європеоїдів статистично значного розходження немає. Однак у латиноамериканців та азіатів (вихідців із Китаю, Японії, Кореї та В’єтнаму) ереговані «друзі» були значно коротші в порівнянні з «прутнями» європеоїдів і темношкірих чоловіків.

Вивчення фалічної символіки переконливо показує її полісемантичність, причому сексуальні явища часто інтерпретуються в алегоричному, ширшому розумінні. Релігійно-філософський статевий символізм оперує глобальними, космічними образами, що претендують на позачасове й позапросторове буття. Народна символіка тіла значно конкретніша, в ній ясніше простежується зв`язок із соціальними реаліями, з буденною свідомістю.

Папуаси Нової Гвінеї ховають свої прутні у спеціальнінацюцюрники”, понауковому фалокрипти (phallocrypt, penis gourd). Їх роблять із довгого гарбуза або плетуть. Всередину фалокрипта зазвичай вміщують щось коштовне: амулети, гроші, насіння і сам пеніс. Використання фалокриптів відоме також у деяких культурах Азії, Африки, Америки.

4. Сороміцькі органи

© Микола Махній, 2009

4. Сороміцькі органи

Французька письменниця Симона де Бовуар у своєму дослідженні “Друга стать” зазначає: “Двоїстість почуттів, які відчуває чоловік до жінки, виявляється в його ставленні до власного статевого органу: він пишається ним, кепкує з нього, соромиться його… Сформований чоловік дивиться на свій статевий член як на символ трансцендентності та моці. Та цей орган, через який він намагається утвердитися, не скоряється йому. Обтяжений невтомними бажаннями, зненацька напружуючись, інколи спорожнюючись уві сні, він виявляє підозрілу й химерну життєву силу. Чоловік вважає, що в ньому Дух тріумфує над Життям, активність над пасивністю”.

Словесні позначення статевих органів дуже різнобарвні у різних культурах. Приміром, англійська мова налічує 1000 слів для позначення чоловічого статевого органа, 1200 – піхви та 800 – статевого акту. Геній англійської літератури В. Шекспір, за твердженням текстознавців, увів до розмовної англійської 1,5 тис. еротичних термінів, які знає пересічний англофон. У французькій мові є біля 600 слів для позначення статевого члена і приблизно стільки ж для “назв” піхви та 1500 дефініцій коїтусу. У німецькій мові український “прутень” позначається 860 словами, а жіночий ярочок” – 600 і т. д.

Російський письменник Віктор Єрофєєв в одному зі своїх есе проголошує: Я ніколи не назву чоловічі ґеніталії ганебним пісним словом член. Прутень є прутень, і я писатиму це слово з великої букви, як у слові Батьківщина. Я викреслюю його зі словника нецензурних слів.

Леся Ставицька у “Короткому словнику жарґонної лексики української мови” (2003) подає наступні варіації народних назв:

— жiночi статевi органи: ворота, ґiтара, гудок, iмперiя, люся, манда, обизянка, передок, печера, пирiжок, розкiшниця, шахна, щiлина (едемна);

— чоловiчий статевий орган: антена, апарат, балда, банан, брехунець, брусок, буйок, гвинт, еклер, залупа, кiнець, ковбасина, коряга, друг, дружок (милий), патик, пiсюн, порося, прутень, пуцалiн, пуцюр, смичок, стрижень, торпеда, фачик, фол, хазяйство, хам, хер, хрiн, шишка, шланг, шняга, шпилька, шпичка, штуцер.

Щороку в середині березня в Японії влаштовується свято фалоса як символа родючості. Дотиками до символічних пенісів жінки сподіваються отримати плодючість, а чоловіки – потенцію.

3. Сороміцькі органи

© Микола Махній, 2009

3. Сороміцькі органи

Оголення статевих органів має місце і в багатьох інших обрядах. В одній староукраїнській новорічній грі “коваль”, якого грав один з колядників, при великому зібранні молоді жартівливо шукав по хаті “старого”, якого він обіцяв “перекувати”, тобто, знову зробити молодим та повним життєвих сил. Для цього він стукав присутніх старих дерев’яним обушком. При кожному ударі в нього щоразу падали штани і на радість всіх дівчат оголялися статеві органи. Оголюють геніталії і в обрядах проводів Русалок, травневого дерева, на купальські свята.

Елементи ритуального ексгібіціонізму зафіксовані не тільки в календарних обрядах, але й в обрядах життєвого циклу. Обряди, що обіграють “біологічне” народження людини, ритуалізують вже найперші етапи формування нового організму. Мова йде про досить поширені в деяких країнах ритуали, покликані забезпечити нормальне зачаття дитини та подальший успішний розвиток плоду. Необхідною умовою успішного зачаття є перш за все нормальне функціонування органів запліднення. Тому обрядові дії та ритуальні примовляння, що їх супроводжують, виконуються вже при підготовці чоловіка та жінки до статевого акту, метою якого є народження дитини. Про широку розповсюдженість обрядів такого типу свідчать ритуальні заклинання, що збереглися у східнослов’янській народній свідомості ще з індоєвропейських часів.

Віра Донська-Хилько «Гаряче кохання», 2008

Смисл супроводжувальної ритуальної формули обряду полягав або в ототожненні чоловічого члена з дерев’яною палкою чи з деревом взагалі або, як у одному замовлянні, з “негнучкою” кісткою. В останній нагоді чоловік висловлює бажання, щоб його “фірс” був би таким же твердим та міцним, як “Велесова кістка”: “Як Волотові кістки не гнуться, не ламаються, так і в мене, раба Божого, щоб фірс не гнувся, не ламався проти жіночої плоті та хоті”. Ритуально-поетична формула, що супроводжувала ритуал підвищення статевої сили чоловіка, про мету вказаного упрохування говорить досить відверто: Єсть гора костяна, там царь костян, і всє жили єго костяни. Вот так би і у мєня, раба Божьєго, всє сємдєсят трі жили билі б костяни, і становая жила била б костяна і стояла б она на фує сто раз і тисячу раз на подстрєканіє, на малоє мєсто, на женскую ніфцу і на дєвічью. Цей ритуальний мотив колись був тісно пов’язаний з календарними святами плодючості, на яких використовувались опудала Ярили, Чуріли чи Костроми з ерегованим членом, які сходять до ведичної традиції зображення богів.

2. Сороміцькі органи

© Микола Махній, 2009

2. Сороміцькі органи

Мова еротичних пісень, хоч і межує з непристойністю, здебільшого насичена розгорнутими символічними порівняннями, образними натяками. Так, для позначення чоловічого «сороміцького органу» досить поширені пестливі назви «коник», «пташок», «табачка»; й не позбавлені гумору «жила», «кілочок», «шишка», «червоний буряк», «свекор»; й перші-ліпші зі знарядь столярного ремесла – «свердло», «долото» або рослинного світу – «качан», «стебло».

Римський «фалічний» посуд (І ст. н.е)

Одна з весільних пісень говорить про фалос, наївно називаючи його повним ім`ям: «Його ведуть на припоні, як бугая… А він реве…», іде проколоти об`єкт своєї жаги. Він «тупоче в хаті, як ціла череда», та «плаче від буйної жаги» .

У застосуванні до жіночої статі набір поетичних засобів теж досить різноманітний: «ярочок», «гніздо», «баранчик», «фитя-митя», «тюнда», а коли молода не доносила вінка, – це й «рукавиця», «дірява торба».

Багато приперчених жартів пов`язані саме із цією рудиментарною грою слів. Їх семіотичний аналіз показує, що поряд із культурно-специфічними в них представлені деякі універсальні значення, загальні для всіх народів і мов. Почасти це пояснюється автоматично: статевий член і чоловіче начало взагалі асоціюються з продовженими, твердими предметами, а піхва й жіноче начало – круглими, овальними або увігнутими. Та відповідні символи, на думку вчених, мають місткіший, не тільки фізіологічний, зміст. Семіотика чоловічих і жіночих геніталій суворо співвідноситься з поділом функцій у статевому акті. Слова й метафори, що означають статевий член, відображають активне начало, а також інструмент, засіб діяльності. Навпаки, піхва найчастіше описується як пасивне начало, порожнина, або якась обмежена частина простору . З цими образами пов`язані й стародавні архетипи чоловічого та жіночого начал узагалі. Універсальним, наприклад, є співвідношення понять фалос – леміш, жінка – борозна. Чоловік проникає в жіноче начало, мов леміш у борозну:

Мій плуг не оре,
Цілини не бере?!
Заліза тупиї,
Бо літа молодиї!

Крізь ці рядки проступає думка, що жіноче начало має більше сили, коли воно незаймане. Звичайно, ці уявлення відображають чоловічу точку зору.

Cкляний фалос XVII ст. (Дрезден, Німеччина)

Окрім насолоди, органи репродукції забезпечують подовження життя та реальне досягнення родового безсмертя, і це не може не радувати. Сміх, який викликано сферою статевого, рятує від смерті й недуг, зціляє, лікує, посмішка повертає життя. Жіночий та чоловічий органи продуктивності стають основною та самостійною діючою особою обряду й міфу. Фалос народить Афродіту, Ромула й багатьох інших богів і героїв, саме його несуть на чолі багатьох ритуальних процесій. Створюються спеціальні обряди, в яких жінки піднімають спідниці й оголюють свої сховані частини. У складі обрядів плодючості показується орган, що народжує, і це супроводжується дійством сміху. Згодом, однак, починає здаватися, що смішним цей орган є сам по собі.

1. Сороміцькі органи

© Микола Махній, 2009

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

1. Сороміцькі органи

Нагота – національний костюм людства.

Йоган Ріхтер

У дохристиянську, сонцехвальну пору наші пращури сповідували гармонію в людині тіла й духу, земної і небесної первин. Довершене тіло не вважалося страмним, але й не виставлялося напоказ перед чужі очі. І тілом, і душею чоловік та жінка відкривалися одне одному лише в інтимі. Чистота інтиму гарантувалась шлюбом.

Давньогрецький фалічний амулет

У сонячному культі, що освячував стародавні форми шлюбу, етнографи визнають існування фалічних елементів, сліди котрих знаходять в українській весільній обрядовості. Фалос – ерегований статевий член – розглядався як релігійний символ і був об`єктом поклоніння. Характерно, що стародавні греки не вживали це слово для позначення анатомічного органу. Фалічний культ був поширений майже в усіх народів. Історичні джерела дають автентичні докази присутності цього культу серед східних слов’ян також. Наприклад, в «Слові святого Григорія Богослова» зазначається: «Вони шанують фалічні фігурки, роблять з них богів та складають їм жертви». А в «Слові деякого христолюбця» про це говориться більш виразно: «Коли вони беруть шлюб, вони його супроводять музикою, бубнами, дудками та іншими бісовськими штуками; але що найгірше, – вони роблять фігурки чоловічого члена, кладуть їх у відра та миски, а потім п`ють з них; далі вони їх виймають, ссуть, лижуть та цілують».

Білоруський археолог І. Барщевський, який присвятив темі культу фалоса в давньоруській культурі спеціальне дослідження, засвідчує, що кам’яні витвори фалічної форми є в музеях Смоленська, Новгорода, Костроми й Полтави. Фалічні амулети використовували як засіб захисту від злого ока (пристріту), вважали, що вони приносять щастя цілій родині, ще з діда-прадіда.

В українській традиційній культурі надавалося особливого сексуального значення тілесним обрядам, що здійсню­валися в перші хвилини життя дитини. Передусім це стосується дій з пуповиною. Пуповину обрізували на предметі, що символізує чоловічу (якщо народився хлопчик) або жіночу (якщо дівчинка) сфери діяльності. Більш того, пуповину відрізали на певній відстані від тіла для того, щоб не було відхилень у сексуальній сфері. На Україні була прийнята відстань «у три пальці». Моти­вувалося це тим, «щоб хлопець не мав занадто малого прутня, а дівчинка, щоб не була занадто пристрастна». А ще щоб майбутній чоловік мав велику сексуальну силу, хлопчику у колиску під голову клали зуба від борони.

Окрему увагу приділяють оголеним органам відтворення еротичні казки, поширені серед різних народів. Так, кабільська казка (Північний Алжир) розповідає про те, як три брати запрохали в бога милості. Двоє з них просили для себе грошей, а третій – статевого члена, який мав би бути в чотири рази завбільшки його самого. Прокинувшись, він побачив, що в нього з’явився величезний пеніс, якого він носив, перекидаючи через плечі, використовуючи його також як вудку. Західно-суданська казка розповідає про такого собі Зангулуба, що надумав одружитися і приїхав до країни на семи віслюках. На останньому сидів він сам, а перші шість везли його член. Люди пошматували члена і він став маленьким. Після цього дівчина завагітніла і в її череві зародилися всі племена. В Індії, Океанії та Америці чоловічі та жіночі геніталії персоніфікувалися в казках та грали в них важливу роль. Іноді пеніс казкового героя був таким великим, що той був примушений обгортати його довкола свого тулуба. Завдяки своїй довжині він давав можливість чоловікові лежачи в себе вдома вводити його у піхву жінці, котра знаходилась на відстані ста метрів від нього.

В одному зібранні казок примітивних народів Індії піхва та пеніс постають як звичайні їхні персонажі. Подекуди персонажами постають і жіночі груди, що спорять із піхвою за те, хто саме з них приваблює чоловіків.

Храми з кам’яними зображеннями статевих актів, поклоніння величезним фалічним скульптурам, символіка лінгама та йоні, що простежується навіть у деяких зображеннях тризуба, втілювали в собі ідею плодючості, повноти буття, життєдайної енергії виключно у вигляді статевої сили, і в цьому аспекті універсальна світоглядна формула в його фінальній частині отримувала наочне та переконливе для носіїв відповідних світоглядних уявлень втілення.

Чоловічі геніталії, особливо статевий член, здебільшого символізують силу, могутність, владу, загальне одухотворююче начало. Разом з тим пеніс залишається для чоловіка привілейованим еротичним органом. Та водночас він і соромиться його, коли вбачає в ньому безглузду впертість своєї плоті. Цей сором охоче прикривається іронією.

Проста згадка про статеві органи, тільки-но заходить про це мова, майже завжди викликає сміх. Особливий «сексуальний» гумор – складова частка фольклорної творчості будь-якого народу. Український еротичний фольклор має свій неповторний колорит, де доброзичлива посмішка межує із саркастичним глузуванням та щирим відвертим сміхом. Геніталії та пов`язані з ними дії стають головним сороміцьким об`єктом народнопоетичного відображення у чисельних еротичних піснях, прислів`ях та приказках. Уявлення про символіку тіла без цього пласту культури було б неповним.

Звичайно, у так званому сороміцькому фольклорі не обходиться без називання речей своїми іменами, без надто солоних і крутих виразів. Є тут і певне замилування статевим актом, але не в цьому його внутрішня, головна сутність. Дослідники вбачають в ньому вияв глибинних відчувань народу, його справжнього життя, не підфарбованого і не корегованого, його національної ментальності, гостру спостережливість та щиру відвертість, не скуту ніякими умовностями. Тим більше, що сороміцький фольклор не є виявом, скажімо, розпусти чи бажання будь-що зняти табу з інтимної сторони людського життя. Значно важливіше побачити в цих еротичних творах безмежність нюансів символіки, якими наділяє поетична уява народу відносини між хлопцем і дівчиною, чоловіком і жінкою не в часи скороминущих вражень першої шлюбної ночі, а в широко розгорнутій панорамі уявлень, нагромаджених віками, поетичним досвідом багатьох поколінь, сконденсованим у форму короткої віршованої строфи.

2. Дівоча цнота як культурний феномен

© Микола Махній, 2009

Дівоча цнота як культурний феномен

Звичаєве право українців засуджувало свободу статевих взаємин. Недодержання певних норм зустрічало осуд з боку громади та родичів, який особливо суворо виявлявся при порушенні дівочої честі. Таких дівчат навіть били шнурами від дзвонів, намочених перед тим в соляній ропі. В Українських Карпатах, наприклад, ще на початку ХХ ст. можна було спостерігати суворий звичай «на горло» – фізичної розплати за перелюбство дівчат та парубків.

Особливо ж негативно сприймалося народження позашлюбної дитини, неслава падала не лише на дівчину, її матір та родину, а й на усе село. Вважалось, що за цей гріх його мешканці будуть покарані неврожаєм або мором. Отже, село намагалось позбавитись дівчини та її дитини.

Такі норми моралі були досить поширеними на Україні до ХVІІІ ст. Але згодом, як зазначав І.Франко, «погляди народу на вади дівочого серця стали більш сприятливими». Справа в тому, що, як правило, спостерігався збіг любовних і шлюбних прагнень молоді: залицяння майже завжди було орієнтоване на укладання шлюбу. Відтак той, хто обрав собі суджену, сам мав оберігати її честь. За цим, до речі, й суворо слідкувала громада.

Ось така мораль і відбилася у весільному обряді комори, де відбувалася перша таємнича шлюбна ніч. Уранці родичі молодого виносили з темної комори надвір шлюбну сорочку молодої. Якщо її квітчає знак дівочої цноти, то це є свідчення чесноти молодої й чоловічої міці молодого. А якщо дівчина виявляється нечесною, то це ганьбить увесь її рід.

В центральних районах, наприклад, де егалітаризація (вирівнювання) шлюбно-сімейних взаємин була більш відчутною, демонстрація цнотливості нареченої мала скоріше символічний характер: молодій на знак її вірності чіпляли до головного убору червону квітку, весільним гостям подавали підфарбовану горілку.

Архаїчним довгий час залишався обряд комори на Поліссі, зокрема, Волинському. Там випробування на цнотливість проходили обоє молодих. Після шлюбної ночі їх зустрічала мати, ставлячи перед ними діжу з хлібом. Якщо наречені вважали себе «чесними», вони мусили вклонитися діжі й доторкнутися до неї правою ногою. В разі «нечесності» когось з молодих влаштовували висміювання їхніх батьків: на них одягали солом’яні хомути, били посуд в їхньому домі, співали «сороміцьких» пісень. На середній Наддніпрянщині в такому разі обходилися вивішуванням на комині спеціального знака.

Демонстрацією відповідної атрибутики обмежувалися і на Закарпатті. Але найчастіше там і цього не робили, підкреслюючи тим самим свободу поглядів на статеві взаємини молоді. Разом з тим саме в Карпатському регіоні майже до ХХ ст. зберігалися найдавніші східнослов’янські звичаї шлюбної ночі, зокрема такий, коли молодим стелили постіль у клуні на житніх необмолочених снопах, а в узголов’ї клали паристий короваєць. Взагалі за давньослов’янськими звичаями вважалося, що хліб освячує шлюбні узи. Тому молодим, що відправлялися до комори, обов’язково давали короваєць.

У XVII столітті, французький мандрівник і етнограф Г.Л. де Боплан досить детально описує мало не прилюдну дефлорацію як кульмінаційний момент українського весілля.

«Коли підходить час класти наречену на шлюбне ложе, жінки, родички нареченого, забирають її і відводять до покою, де роздягають догола і докладно оглядають її з усіх боків, заглядаючи навіть за вуха, у волосся, між пальцями ніг та інших частин тіла, щоб переконатися, чи ніде немає захованої крові, шпильки або шматини, просоченої якою-небудь червоною рідиною. Якби щось подібне знайшлося, весілля порушилося б і зчинилося б велике замішання. Коли нічого не знаходять, на наречену одягають гарну бавовняну, зовсім білу нову сорочку, потім кладуть її у постіль між двома простирадлами і приводять потайки нареченого, щоб ліг разом з нею. Коли молоді опиняться разом, закривають завісу, а тим часом більшість присутніх на весіллі приходить до покою з сопілкою. Чоловіки танцюють з чаркою в руках, жінки підскакують і плещуть в долоні, аж поки шлюбний союз не звершиться. Коли під час щасливого поєднання наречена подасть якийсь знак втіхи, усі присутні одразу ж починають підскакувати і, плещучи в долоні, зчиняють веселий галас. Родичі нареченого, не відходячи, стоять на сторожі коло ліжка, прислухаючись, що там відбувається, чекаючи, щоб відслонити завісу, коли фарс буде закінчено. Тоді подають нову білу сорочку, а якщо на знятій з неї знаходять сліди невинності, наповнюють увесь дім гучними криками радості і вдоволення, і вся рідня їх підтримує. Потім наречену одягають і зачісують так, як водиться серед жінок, до числа котрих вона приймається, тобто покривають їй голову, що дозволяється лише після набуття становища заміжньої жінки. Дівчата ж ніколи не носять іншого убору, окрім власного волосся, і вважали б це для себе ганьбою.

Наступного дня грають ще один не менш кумедний фарс, що повинен видатися неймовірним тому, хто цього ніколи не бачив. Робиться це так: в обидва рукави сорочки просовують палицю, сорочку вивертають навиворіт і носять наче знамено вулицями міста з великою урочистістю, ніби це прапор з почесними слідами битви, аби весь народ переконався у невинності молодої і чоловічій силі її мужа. Усі весільні гості ходять слідом з музикою, співаючи і танцюючи ще завзятіше, ніж досі. У цій процесії кожен з юнаків веде під руку одну з присутніх на весіллі дівчат, обходячи місто. Увесь люд збігається на цей галас і проводжає їх, аж доки вони не підійдуть до хати молодого.

Якщо ж, навпаки, слідів честі нареченої не виявиться, кожен кидає чарку об землю, жінки перестають співати, свято розладнується, а родичі дівчини збентежені і знеславлені. Словом, весілля припиняється. Потім гості чинять у домі тисячі збитків: дірявлять горщики, що служили для приготування м’яса, надбивають глиняні кубки, з яких пили. На шию матері нареченої натягають кінський хомут, садять її на почесному місці і співають їй грубі сороміцькі пісні, подаючи пити в одному з надбитих кубків та всіляко дорікаючи, що мало дбала про збереження честі дочки. Нарешті, висловивши усі ганебні образи, які тільки їм спали на думку, вони розходяться по хатам з відчуттям сорому за такий прикрий випадок. Зокрема, родичі молодої деякий час сидять вдома, немов ховаючись і не виходячи на люди через збентеження, якого завдала їм ця неприємна подія. Що ж до молодого, то він вирішує сам, чи залишити її, чи ні, але якщо відважиться на це, мусить бути готовим перенести всі образи, які йому з цього приводу робитимуть».

За твердженням П.Чубинського, молодий не сміє докінчити акт, а мусить обмежитись самою дефлорацією; зі свого боку молода, яку навчили свахи, відштовхує його зараз же після першого зближення. А наколи молодий з тої чи іншої причини не годен до чину, якого від нього вимагають, причину його несили звичайно вбачають у браку поваги до певних звичаїв та до певних заходів остороги, що їх завше треба вжити; йому, наприклад, категорично заборонено оглядатись назад, як тільки він прийшов додому, особливо, коли ведуть його у комору. Так само це може бути пояснене чарами, що до них спричинилась сама молода, а то, може, до справи вмішався і якийсь ворог, встромивши десь голку чи зав’язавши вузлика. В першому випадку молодий має розірвати сорочку своєї жінки, щоб знищити силу чарів; у другому випадку шукають причину лиха і, коли знайдуть щось підозріле, кажуть: «От якийсь дідько з пекла кепкує з нас !». Але коли нічого довести не можна, обвинувачують молодого і навіть б’ють його. Тоді перша сваха бере молодого за руку, веде його у двір та примушує витягати всі цвяхи, які трапляються по дорозі: в дверях, у колесах тощо, аж поки він не відчує, що йому стало ліпше. Але коли молодий, після всіх заходів, все-таки не годен виконати своєї функції, цебто зробити калину, то його заступає дружко. Однак у деяких місцевостях дефлорацію, яка будь-що мусить відбутись, і то в саме цей момент весілля, робить сама молода або свахи, що просто проривають гимен пальцями.

Наведені факти достатньо доводять, що огляд одежі молодої (так само як і молодого) народний звичай вважає не тільки заходом, щоб запобігти хитрощам молодої, якій іноді треба сховати свій гріх, але й істотною осторогою для самого молодого проти чарів, що в різних формах можуть чинити на нього. Звичайно, дівчатам приходиться хитрувати: вони вміють, наприклад, заховати трохи пір’я, вискубленого з молодої птиці, бо в такому пір’ї тримається трохи крові, і т.ін.

Із записів Ф.Вовка також дізнаємося, що в деяких регіонах молодим перед обрядом комори рекомендували не примушувати гостей дуже довго на них чекати. Цю пораду давали тому, що, згідно з народним розумінням, головна мета перебування молодих у коморі – це негайна дефлорація молодої та повідомлення про цей факт усіх присутніх на весіллі.

«Іноді це все трохи затягується, коли молодий не виявить досить енергії для досягнення головної мети обряду. Тоді старший боярин та дружки виводять його з комори, ходять з ним по цілому дворі, відчиняють всі зачинені двері, відсувають всі засувки, розв’язують всі вузлики, де б вони не були, тощо, а коли й це не помагає, то молодого заступає старший боярин або дефлорацію проводять штучним способом».

В одній з пісень, що її звичайно співають при цій нагоді, налякана дівчина скаржиться матері, що її ведуть до комори, що молодий намагається доконати на ній певний акт:

«Ой, мамцю, мамцю,

До комори ведуть !»

– Цить, доню,

Тобі меду дадуть !

«Ой, мамцю, козак

На мене лізе !»

– Цить, доню,

Він тебе не заріже !

«Ой, мамцю, вже й ножик виймає ! …»

– Цить, доню, він боже думає.

Усі патріархальні суспільства оточували цноту (як і позбавлення цноти) витонченими ритуалами та заборонами. Проблема цноти цікава з огляду на свою неоднозначність. З одного боку, цнота асоціюється з якимсь загадковим добром, бо вона свідчить, що власність отримана недоторканою. З іншого боку – це якесь незбагненне зло, що лякає своєю інакшістю й пов’язане з надприродною силою крові. Акт дефлорації вважають за такий небезпечний, що в багатьох архаїчних культурах наречений власник охоче передає почесний обов’язок зламати печать на своєму новому набуткові сильнішому й досвідченішому колезі, спроможному нейтралізувати пов’язаний з ним ризик. Марко Поло, згадуючи про тібетців, запевняв, що жоден з них не хотів брати шлюб з невинною дівчиною. Інколи цю відмову тлумачили в такий спосіб: чоловік не хоче дружини, котра до цього не збуджувала чоловічої хоті. Арабський географ Ель Бекрі, розповідаючи про слов’ян, свідчив: Якщо чоловік одружується й виявляє, що його дружина – незаймана, він докоряє їй: Якби ти була чогось варта, чоловіки кохали б тебе, й один з них позбавив би тебе цноти. Потім він проганяв її й розлучувався з нею.

Дефлорація сприймається чоловіком як найбільша небезпека. Як показує Фройд у “Табу незайманості”, чоловік особливо боїться цього акту. Страх перед дефлорацією, на думку психоаналітиків, народжений страхом перед інакшою сексуальністю жінки. Дівоча цнота, якої чоловік то страхається, то жадає або навіть вимагає, уявляється найвикінченішою формою жіночої таємниці. Вона водночас і бентежить, і зачаровує. Втім дефлорація – досить складна й не завжди приємна процедура. Багато народів вважають її тяжкою як для жінки, так і для чоловіка. У деяких суспільствах її замінюють спеціальною хірургічною операцією. У японців, уйгурів, жителів Камбоджі, Індонезії, Філіппін та ін. існував звичай ритуальної дефлорації дівчат жерцями. Це мало здійснюватися обов’язково в певному віці й передувати вступові дівчини в шлюб, інакше вона та її батьки вважалися зганьбленими.

Згромаджена сила релігії і традицій щодо питання про дівочу незайманість досить велика і в сучасному суспільстві і має значні психологічні наслідки. Результати опитування 10 000 осіб із 37 культур, проведеного американськими психологами у 1989 році, засвідчили, що у 23 культурах чоловіки оцінювали незайманість більш високо, аніж жінки. Через культ цнотливості жінці ще досі відмовляють у сексуальній свободі та праві біологічного контролю над своїм тілом.

У 2006 році британський медичний журнал “The Lancet” проаналізував дані з 59 країн світу щодо збереження цноти серед юнаків і дівчат. Експерти встановили, що майже всюди, перший сексуальний досвід і чоловіки, і жінки набувають у віці 15-19 років, причому жінки небагато раніше, ніж чоловіки, особливо в країнах, що розвиваються. Тобто перший статевий контакт відбувається в такому ж віці, як і 10 років тому. Однак є значні коливання по країнах. У Великобританії, наприклад, чоловіки і жінки втрачають невинність у віці 16,5 і 17,5 років відповідно. Для порівняння, в Індонезії – у 24,5 і 18,5 років відповідно.

1. Дівоча цнота як культурний феномен

© Микола Махній, 2009

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Дівоча цнота як культурний феномен

Анатомія – це доля.

Зігмунд Фройд

Здавна анатомічна особливість жіночого організму, яка дає можливість визначити, чи були в дівчини статеві контакти, відігравала істотну роль не лише в еротичних стосунках, а й у майнових та соціальних відносинах, і в релігійному житті (згадаймо непорочне зачаття Будди й Ісуса). У багатьох народів збережена дівочість була дуже бажаною, а то й необхідною умовою шлюбу. Про сакральність дівочої цноти в певні історичні епохи свідчить, наприклад, той факт, що Жанні д’Арк довірили військо, лише переконавшись, що вона й справді діва.

Позбавлення невинності – обов’язковий іспит, який необхідно пройти кожній дівчині, аби дати потомство і повноцінно насолоджуватися життям у всіх його проявах.

За первісного суспільного ладу невинності не надавалося особливого значення. Тодішні сексуальні стосунки базувалися суто на інстинктах і мали хаотичних характер. Дівоча пліва стала цінуватися як наслідок виникнення ієрархічного суспільства, в якому почали перейматися питаннями спадкоємців – вождя, князя, синьйора, царя, імператора і т. ін.

Національний символ Сейшел — плід морського кокоса — дарує незабутні асоціації

З часом зароджувалися численні норми і закони звичаєвого права, що наказували ретельно стежити за збереженням у нареченої незайманої пліви (іменованої в сучасній медицині, слідом за греками hymen – по імені грецького божества, заступника шлюбу, Гіменея). Невинність перетворилася в цінність, присвоєння якої, навіть шляхом чи обману насильства, давало чоловіку привілей, дозволяючи женитися на представниці більш знатного роду і тим самим підвищити власний соціальний стан.

Проте це далеко не завжди означало, що позбавити невинності дівчину мусив майбутній чоловік. У багатьох давніх культурах ця справа доручалася другу (одному чи кільком) нареченого, жерцям, вождям, царям, феодалам і т. ін. Або ж навіть чужинцям. У стародавньому Єгипті щоб позбавити цноти наймали слуг за винагороду.

Позбавлення невинності у стародавніх культурах багатьох народів світу вважається у чоловіків подвигом, видом “сексуальної крадіжки” – вона підвищує і сексуальну репутацію, і соціальний статус “злодія”.

“Шлюб-крадіжка” і древні ритуали позбавлення невинності збереглися в одному з африканських звичаїв: дівчину, що збирається вийти заміж, відводили в будинок нареченого, відкіля вона повинна утекти і сховатися. Друзям майбутнього чоловіка потрібно піймати її, позбавити невинності і відвести в будинок свекрухи. Символізоване викрадення з метою зґвалтування – розповсюджений ритуал безлічі шлюбних церемоній. Його залишки просліджуються й у давньоруському шлюбному обряді – у переносі нареченої нареченим через поріг, у “крадіжці” нареченої гістьми і “викупі” її нареченим.

Зберігся народний звичай: перед весіллям усі молоді люди села, товариші нареченого, підходили і цілували наречену крізь фату. Дружка (“старший боярин”) залишався поруч з молодятами в першу шлюбну ніч. Якщо наречений не справлявся зі своїми подружніми обов’язками, то зобов’язаний був його замінити. Ще більш древній слов’янський звичай передбачав, що перед весіллям наречена залишалося в лазні наодинці з чоловіком-чаклуном, що повинний був її ретельно вимити. На півночі Словаччини, у Боснії і Чорногорії наречену символічно (а раніше, імовірно, насправді) позбавляв безвинності “дружка” нареченого, що вважався головним на весіллі.

В Океанії ритуал символічної “крадіжки” швидко зник, але за традицією наречений довіряв свою майбутню дружину декільком друзям, що проводили з нею кілька днів удалині від поселення, і лише після повернення відтіля відбувалося весільне торжество.

Жителі Папуа-Нової Гвінеї віддавали наречену для позбавлення невинності жерцю, який відповідно до вірувань вважався представником вищих сил на землі. Жрець позбавляв дівчину невинності за допомогою кам’яного ножа, після чого повертав нареченому, і той за традицією зобов’язаний був запропонувати всім чоловікам племені прийти в будинок і “випробувати” новоспечену жінку. Як тільки потік бажаючих вичерпувався, молоді грали весілля, після якого молода дружина переїжджала в будинок нареченого, і вже ніхто не мав права скористатися її прихильністю.

У традиціях деяких народів ритуал дефлорації проводили жінки. Причому, серед багатьох народів Південної Америки це робили повитухи після народження дівчинки чи матері позбавляли невинності дівчаток у юному віці. Або ж вже статево зрілу дівчину позбавляли невинності шляхом ритуалу. Типовий приклад народів Камчатки і Мадагаскару. Відомий культуролог Мирча Еліаде в книзі “Шаманізм: архаїчні техніки екстазу” наводить розповідь про позбавлення невинності, яке є посвяченням у шаманки: “Дівчину роздягають, кладуть на постіль з овечих шкір і покривають листям канело, постійно роблячи магічні рухи. Потім над нею схиляються баби-шаманки і починають ссати їй груди, живіт і геніталії з такою силою, що молода шаманка досягає екстазу. Одночасно вона позбавляється невинності”.

У багатьох народностей для першої ночі був необхідний чужак, ще краще – представник іншої народності: вважалося, що разом із кров’ю незайманої на чоловіка може вилитися гнів її роду, її предків. Невинність – це та жертва, яка в дохристиянські часи за звичай приносилася богам.

У Древньому Римі сексуальна розкутість нікого не бентежила, а поняття невинності існувало тільки для весталок (жриць богині домашнього вогнища Вести), з якими могли розважатися лише імператори.

Згідно древнім грецьким і римським медичним текстам, у ті часи дівчата досягали статевої зрілості в 14 років. До цього віку вони взагалі могли ходити без одягу.

У деяких провінціях вважалося ганьбою, якщо дружина виявлялася незайманою до самого весілля – вона повинна була заздалегідь втратити безвинність у храмі Великої Богині, якій і присвячувалася жертва у виді прорваної (чи розтягнутої) пліви. В Елладі Велику Богиню іменували Афродіта, у Вавилоні – Іштар, у Фінікії – Астрата. У призначений день незаймана приходила в храм і віддавалася будь-якому незнайомому чоловіку, якого зустріне. При цьому дефлоратор ні в якому разі не мав права оголювати дівчину – це прирівнювалося до осквернення храму. У римських храмах незайманок могли позбавляти невинності ще й за допомогою фалічних статуеток, що зображували одного з нижчих божеств родючості.

Існують різні версії-пояснення виникнення та суті таких традицій. Нове завжди небезпечне. Тож, бажаючи уникнути небезпеки, первісні люди пропускали вперед менш цінного члена племені (так у новий будинок спочатку пускають кішку) чи того, хто знає, як уникнути впливу злих духів (жерця). Молоді недосвідчені чоловіки у такий спосіб уникають неприємних вражень від кровотечі. Або ж підсвідомо бояться, що жінка потім може помститися “за образу”.

Для благополучного шлюбу просто позбавити безвинності дівчину мало, потрібно ще “зробити її своєю”, у казкових варіантах – розбудити Сплячу Красуню, знати з неї чари, закляття, “жаб’ячу шкіру”. “Спляча” – це байдужа, фригідна. Розбудити її (завести, запалити, розбудити жінку) – воістину героїчний подвиг для чоловіка.

Відтак, більшість обрядів дефлорації, коли цноти позбавляє хтось замість нареченого (особливо, коли цьому дійству присвячується цілий обряд з вождями, жерцями, шаманами і т. ін.) мають на меті, аби неприємні болісні відчуття дівчини, що стає жінкою асоціювалися саме з ритуалом, а не з майбутнім чоловіком. Словом не дивно, що згідно теорії Зігмунда Фройда жінка найкраще віддається своєму другому чоловіку, пройшовши перше сексуальне випробовування з іншим.