2. Еротизація символу калини в українській традиції

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2011

 

Ізсікли калиноньку, зрубали,

Уже нашу дівоньку звінчали…

Січена калинонька, січена,

Вже наша Марусенька звінчана.

Стоптав, зламав червону калину,

Ізвів з ума дівку Марусину…

Власне, саме з обрядом першої шлюбної ночі або «комори» і пов’язано найбільше згадок про калину. В даному випадку вона уособлює сааме кров, що видно з великої кількості шлюбних пісень та примовлянь, наведених Хведором Вовком. Коли молодих залишають в коморі, то молодий примовляє до молодої: «Не журися, моя мила, час збирати калиноньку та давати подарунки твоєму батькові й моєму.» Власне, сам акт першої шлюбної ночі – «комори» – називався «зробити калину». Асоціації калинового соку з кров’ю тут проглядаються якнайкраще, тим більше, що сорочка молодої, яку демонструють батькам і всім присутнім, у весільних піснях називається «сорочка з калиною» або ж «сорочка з квіточками». Червоний колір взагалі є одним з головних у шлюбній церемонії ще до «комори» – він переважає в одязі молодих та у вишивці весільних сорочок, але після того, як молода довела, що вона зберегла своє дівоцтво до весілля, червоний колір стає своєрідним символом завершеності весілля: на молоду надягають червоний вінок, на хаті молодого або біля неї ставлять червону корогву, до якої прив’язують пучок калинових ягід, на стіл подають горілку, зафарбовану калиновим соком, батькам молодої на знак подяки за те, що виростили чесну дочку, посилають таку ж підфарбовану горілку у пляшці, до якої прив’язаний пучечок калини. За свідченням Хведора Вовка «…починаючи з цієї хвилі, всі пляшки, що в них подають напої, оздоблюють червоними гронами калини та перев’язують червоними нитками. Червоні стрічки мають не тільки на шапках бояр, але й на хустках свах, снідальниць та взагалі всіх жінок, присутніх на весіллі. Старший боярин з свого червоного пояса робить шарф собі через плече, у всіх червоні стрічки, бояри підперезуються червоними поясами, – словом, червона барва панує скрізь…Червона барва в цьому разі, здається, має однакове значення у всіх слов’янських та арійських народів, як і взагалі у всіх народів земної кулі. Червона барва веселить і посилює почуття; червоне було скрізь та в усі епохи епітетом сонця, як у найстародавніших народів, так і в сучасних дикунів; червона барва означає принцип плідності та відтворення в природі.»

Коли ж молода не змогла довести свого дівоцтва – червоний колір зникає з весільного свята, так само, як і «пісня калини» та й сама калина. То ж у даному випадку ця рослина якраз і уособлює не лише дівчину, дівочу честь, свято, родючість, фалічний культ, але і єднання молодої через кров до роду свого чоловіка.

Тобто, тут можна прослідкувати, яким чином червоний колір життя може водночас уособлювати і смерть. Адже багатьма дослідникамизазначалось, що в шлюбних церемоніях є певні моменти, що натякають на своєрідну смерть молодої жінки для свого власного роду і її народження для роду чоловіка. Тим більше, що в даному випадку дуже великий акцент ставиться на «шлюбній крові», а пролита кров – річ, що могла викликати не лише радість, але й жах. До речі, у поховальному обряді, коли ховали неодружену дівчину, калина і коровай відігравали таку ж роль, що й у весільній церемонії – дівчину «одружували» бодай символічно.

Як зазначає культуролог Юлія Іванова, калина виступає як свого роду «перехідна рослина», символ перехідних етапів в людському житті – від дівоцтва до стану жінки, від життя до смерті. До речі, такий зв’язок, можливо, пояснює і присутність калини в родильній обрядовості, знову ж таки – саме ягід. Після пологів, коли святкувались «родини», повитуха, що приймала дитину, готувала «бабину кашу» – солодку страву з яйцями та маслом, це була головна страва ритуального бенкету на честь духів-заступників жінки і новонародженого. Горщик з кашею прикрашали «квіткою» – пучечком житніх колосків і кетягом калини, наприкінці свята його розбивали.

Можливо, в давні часи це була жертовна страва, що призначалась Роду та Рожаницям, благодійному началу природи й життя. Такі самі «квітки» виготовлялись і на хрестини; теж готували солодку кашу, розбивали наприкінці учти горщика, розбираючи «на щастя» його черепки, а баба-повитуха кожному з гостей роздавала «квітку» із словами: «Даю вам квітку, щоб наша дитина цвіла, як квітка.» Завершував родильний цикл обряд «зливини» або «зливки», який виконувався на другий (або третій чи сьомий) день після пологів та сороковий день після церковного очищення.

Для виконання обряду баба-повитуха наливала у миску води, клала туди ягоди калини, щоб породілля була гарною та здоровою, зерна вівса і зливала цю воду породіллі на руки. Потім, намочивши у воді руку, тричі прикладала її до обличчя жінки і казала: «зливаю свою руку, а твою душу». Після цього лила трохи води з ягодами на сорочку породіллі та всім присутнім жінкам, щоб у них ще народжувались діти, при цьому тій жінці, яка хотіла хлопчика, кидали овес, а хто хотів дівчинку – тій кидали калину.

Знову ж таки, народження людини дуже тісно пов’язане з кров’ю, смертю та потойбічними силами. Породілля вважалась певний час «нечистою», пролита нею кров (як і взагалі жіноча кров) могла принести нещастя, тому присутність в певних родильних обрядах саме калини, як символу крові та перехідних періодів в людському житті, видається цілком зрозумілою.

Отже, калина є рослиною перехідного стану. Сумна, похила, з білим квітом весною та червоними кетягами взимку, вона уособлює життя, кохання, народження, кров і смерть – все те, що якимось чином вибиває людину із звичайного кругообігу життя. До речі, навіть за одним з народних сонників побачити уві сні калину – до хрестин або весілля, тобто і тут видно її своєрідну «перехідну» символіку.

Взагалі, як перехідна рослина, калина зустрічається у народному епосі та фольклорі досить часто, причому іноді трапляються надзвичайно цікаві, незвичайні моменти. Ми звикли до таких асоціацій, як «калина та соловейко», «дівчина-калина», «дівчина-калиновий цвіт», зустріч або прощання закоханих під калиною, уособлення калиною розлуки та туги за коханою людиною.

Не дарма калинові ягоди використовуються в обрядах, пов’язаних з переходом людини в інший стан – народженням, одруженням та смертю. Символізуючи кров, ягоди калини відіграють роль свого роду «відступної жертви», символічної смерті людини та її народження в іншому стані. Під час весільного обряду – це символічна смерть дівчини для свого роду та народження для роду чоловіка, втрата дівоцтва та перетворення на жінку. В родильній обрядовості – це, по-перше, народження дитини – перехід ще ненародженої істоти у світ живих людей, а, крім того, – своєрідна смерть матері через народження дитини і відродження її вже в новій іпостасі. У поховальному обряді неодруженої дівчини калина використовується так само, як і в обряді весільному, але в данному випадку її поховальна символіка проглядається вже безпосередньо.

Навколо цього дерева створився своєрідний ореол таємничості, загадковості, оскільки сааме через калиновий міст можна було потрапити у потойбічний світ, червоні ягоди уособлювали кров, життя і боротьбу, калину пов’язували, певно, колись і з обрядами ініціації, оскільки це також були певні перехідні періоди в житті людини. Постійно присутня у весільних піснях та дійствах, калина асоціювалась не лише з чистотою дівчини, але і з її переходом у стан заміжньої жінки, зміною батьківського роду на рід чоловіка, фактично – з народженням її вдруге. Калина стала у народній традиції символом переходу та потойбічного світу, перехідних моментів у людському житті, які пов’язувались з пролиттям крові, смертю, народженням.

Смерть на полі бою, загибель козака, смерть чумака – це також асоціювалось з використанням калини при похованні. Калинові кетяги, що нагадують кров, ставали символом повстанців, символом боротьби за незалежність.

Скрізь ця рослина українцями сприймалась як священна, сакральна, а також наповнена еротичним символізмом.

 

 

1. Еротизація символу калини в українській традиції

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2011

«Без верби та калини нема України»… З давніх-давен наш народ опоетизував цей кущ, оспівав у піснях, зробив його символом України. Калинові кущі саджали біля колодязів, щоб вода була здоровою і смачною, поруч із застільними вікнами після завершення будівництва оселі. Зимою червоні кетяги калини були прикрасою кожного садка, його гордістю, можливо, за це її ще називали в народі «гордовиною».

Після перших морозів калинові ягоди втрачали свій гіркуватий присмак і тоді їх охоче вживали в їжу, готуючи найрізноманітніші страви: начинку для пирогів-«калеників», киселі-«калинники», настойки-«калинівки», приправи до м’ясних страв, як ліки від застуди.

Калину запікали у хліб, що його брали з собою в далеку мандрівку. Калина, її образ постійно зустрічається в піснях, казках, легендах, прислів’ях. «Калинове диво», «калинова сопілка», «калиновий міст», «калинова колиска»…

Звідки взялася калина? З чим пов’язана така її популярність у народі, така пошана до неї, такі давні образи та символи у народній традиції?

Щодо походження калинового куща є різні легенди. Цікаво, що пов’язані вони з історіями про ворожі напади на Україну, татарський полон. Легенда, записана на Поділлі, розповідає, що виросли калинові кущі на тому місці, де загинули в болоті дівчата, які завели туди напасників, рятуючи рідне село:

«Побачило це сонце і послало на землю своїх синів – ясні промені, що підняли з трясовини дівчат і оживили їх. Із дівочих кіс стали корені, з яких виросли кущі, що потягнулися до сонця. Тоді сонце післало своїх дочок – зірки ясні, а ті принесли красу – розчесали кущики, викроїли листочки і зав’язали у віночки китиці білих квітів. Рідна земля, за яку загинули дівчата, дала силу і ріст кущам.Та високими вони не виросли, а гнучкими, бо, звісно, – це дівчата. Зате коренастими і непохитними у вдачі своїй, по-дівоцьки ніжними. Послало сонце хмаринку, а вона напоїла кущі теплим дощем, вмила їх від бруду. Запросило сонце сюди і вітер, який приніс кущам пісню чарівної дудки… Від болотяного калу назвали ті кущі калиною… Полюбляє вона найкраще болотяні та вологі місця. Цвіте калина, то люди кажуть: «Гарна, як закохана дівчина у вінку». Коли восени вбереться у червоні грона ягід, то мовлять: «Пишна, як дівчина в намисті» або ж «Дівчина червона, як калина, а солодка, як малина». Бо калина насправді має дівочу душу».

Калина була спогадом про рідну домівку, пам’яттю про рідну матір, її турботу – «у лузі калина з квіточками, наче матуся з діточками». Вважалося, що в родині, де зберігається калинова сопілка, обов’язково має народитися хлопчик.

З давніх часів калина була символом дівочої краси, кохання, вірності. Восени, коли дівчата ходили по калину, то біля першого знайденого ними калинового куща вони водили танки, зриваючи ягоди, примовляли: «Поможи, калинонько, бути в парі з миленьким».

Якщо під стріхою селянської оселі висіли грона калини, це означало, що в хаті є дівчина на виданні і можна засилати сватів. До речі, таке ж саме значення мали і розписані калиновим квітом та калиновими гронами стіни хати та піч. Вираз «стратити калину» означав, що дівчина втратила свою непорочність, оскільки «калина – символ дорослості дівчини, або повносилої жінки взагалі, тому червона калина часта у весільному ритуалі, де вона означає дівочу чистоту.»

Цікаво, що з калиною в народній традиції пов’язані різні повір’я, судячи з усього, вона завжди займала одне з важливих місць у народних віруваннях. Варте уваги бодай те, що постійно з калиною асоціюються одні й ті ж моменти з людського життя: кохання, дівоча краса та честь, жінка взагалі, війна і смерть, а також певний зв’язок з потойбічним світом. Це видно хоча б з того, що калину використовували як свого роду надгробний пам’ятник і ця рослина чітко асоціюється в народній уяві з сумом та могилами – навіть майже стереотипними стали рядки «калина похилилась» чи слова про те, що калина сумує, хоча так само зустрічаються і слова, пов’язані з калиною та радістю, щастям, але не так часто, частіше все ж згадується розлука, сум, жалоба.

Кольором ягоди калини нагадують кров і, як згадує митрополит Іларіон у своєму дослідженні «Дохристиянські вірування українського народу», вони – «символ крові взагалі, а також крові військової й війни, чому і стали їх символом.» Червоний колір – колір крові та війни – є символом військових ще з досить віддалених епох, то ж не дивно, що він зберігся і в символіці калини. До речі, цим можна пояснити і те, чому її використовували як свого роду поховальне дерево, дерево скорботи – колір війни, крові, смерті водночас є і кольором слави, тобто, таким чином, людину, поховану під калиною, прославляли.

Але червоний колір є так само і кольором життя, оскільки червоний асоціюється не лише з кров’ю, що пролилась на війні, але й з кров’ю живої людини, щоправда, будь-яка кров, що пролилась, викликала у наших пращурів містичний жах, бо кров – це життя, і разом з кров’ю життя може витекти, а пролита кров – принести біду.

Саме за подібність калинового соку до кольору крові, швидше за все, калина і стала не лише символом жінки, але й так широко використовувалась у весільній обрядовості, причому, починаючи від приготувань до весілля і закінчуючи шлюбною ніччю.

Напередодні весілля готують «гільце» – свого роду священне дерево, яке може бути різним як за розмірами, так і за оздобленням, але одним з необхідних компонентів «гільця» є калина. Так само калина використовується і при виготовленні короваю – священного весільного хліба, що є обов’язковим атрибутом весілля.

До речі, саме слово «коровай» український етнолог Хведір Вовк виводить від слова «кров» і пов’язує його з жертвою, жертовними тваринами, культом сонця. Випікання короваю було досить складним ритуалом, оскільки саме з хлібом-жертвою пов’язувались прикмети про майбутнє подружнє життя, а хліб використовувався в майже всіх етапах весілля, починаючи від сватання та заручин і закінчуючи «перезвою». В шлюбних піснях дуже часто зустрічаються слова «зламати калину», «стоптати калину» тощо; оскільки калина – символ молодої дорослої дівчини, то ці слова означають втрату нею дівоцтва, перехід до нового життя:

«Кортячка»: чия хтивість сильніша?

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2011

Жіноча хтивість і чоловіча – те саме що епос й епіграма.

Карл Краус

Олег Синельник “МАМАЄВА ТАНТРА”

До Зігмунда Фройда українці свої хтиві жадання іменували несхвально – “кортячка”. Чи слід геніального психіатра дякувати за те, що він запропонував науковий термін “лібідо”?

Народна свідомість не могла не ставити собі питання про специфіку чоловічої та жіночої хтивості, себто сексуальності. Давньогрецька й давньоіндійська міфологія мають схожі міфи про чоловіка, який за волею богів двічі змінював стать. Поціновуючи свої сексуальні переживання в обох іпостасях, обидва віддають перевагу жіночій.

Марко Грушевський, автор етнографічного дослідження “Дитина у звичаях і віруваннях українського народу”, вперше виданого ще 1906 року, подає народні уявлення про природу статевого потягу. Народ скаже – як зв’яже: “Стає на порі, от і кортячка бере. Сама дівка хвалиться або й молодиця, що як вийдуть на вулицю між хлопців, то кортячка їх бере. Тіко одна уперед це зачує, а друга пізніше. Так і хлопці. Стане мріяти уже – і в дома не вдержиш його. Зараз і запримітили, що парубкові легше без улиці, як дівчині. Парубки не викрадаються вікнами, як батьки не пускають, а дівка то чисте горе. І з хати втече і приспить усіх – це-ж усім відомо. Так ото з того часу, аж поки й не минеться кортячка”.

Етнографічні записи XIX сторіччя зберегли наступні народні “перли”:

“Перший раз болить, другий раз – кортить”

“Як забачить дівчина по очах, що тобі схотілось, то тобі на палець схочеться, а їй на лікоть”;

“Ми собі спали тіко та в притули грали”;

“Гарне діло – діти, але робити”.

У записах М. Грушевського читаємо: “Що діти часто родяться, то це звертають на жінку. Кажуть, що вони дужче “хотять” ніж чоловіки; тіко то вони криються і дурять чоловіків. Ніби стидяться, а їх воно дуже кортить і багато є таких, що і прямо кажуть “нум!”.

Думка про те, що дівоча “кортячка” сильніша од парубкової була в народній свідомості переважаючою. “Воно, правда, що хоч жінки дужче хотять од чоловіків, щоб пожить з ним, а думка та, щоби пожить, потертись, тай годі; одначе окрім того йде й бажання дітей, бо є й такі, що живуть як слід, а дітей у них не має, і журяться тим не менш чоловіків : “Не вгодна, не достойна в Бога” зараз себе назве. Воно, видно, тіко природа вже так узаконила, щоб хотіння те було, а в жінки ще й більш ніж у чоловіка, бо їй багато треба перетерпіть за те хотіння. От як би воно було мале, то ні одна б не хотіла жить з чоловіком, а так то воно переважа і ті труди її. А чоловікові байдуже од того, то він і без великого хотіння згодиться з нею пожить. А в тім хто його розбере, як воно є, яка де в чому сила є. Така то думка у людей. От худоба, як беременна, то вже її до того не тягне, а в жінки то і перед родами ще кортячка є. Мабуть така вона, ця кортячка велика, що й з дитиною вже жінка, а вона не проходить у неї”.

Чи погоджуються чоловіки ХХІ сторіччя з тим, що українські жінки були і залишаються пристрастнішими за них? Може, розквітає жіноча сексуальність пізніше, ніж у чоловіків, але функціонує довше? Кажуть, і народження дітей прискорює цей оргазмічний розквіт, жінка починає займатися сексом до смаку. Як на мене, жіноче лібідо – велика сила!

Українські афектоніми: розмаїття інтимних назв коханої людини

© Микола Махній, 2010

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2010

Українські афектоніми: розмаїття інтимних назв коханої людини

Цікаву і вельми обширну групу лексики сучасної української мови становлять слова та словосполучення, різноманітні образні номінації об’єктів чи суб’єктів кохання, так звані афектоніми.

Афектоніми виступають як синонімічні, образні назви коханої людини у ситуаціях особливої приязні, інтимної, душевної близькості в стосунках між хлопцем і дівчиною, чоловіком і жінкою, тобто між особами, яких пов’язують любовні зв’язки.

Характерною рисою афектонімів є те, що вони функціонують переважно тільки в спілкуванні двох осіб і часто є суто індивідуальними, приватними назвами суб’єкта-об’єкта, хоч багато з них мають стабільний характер і широко вживаються в українській інтимній ліриці, у фольклорі як символи, постійні, усталені звертання, епітети тощо.

Афектоніми, як правило, стилістично марковані, емоційно забарвлені, заряджені експресією, позитивною конотацією, хоч у звертанні до нелюбої особи або в згадці, розмові про неї можуть виступати і як негативно конотовані лексеми та сполуки, містити в собі іронію, а інколи й сарказм.

Вивчаючи питання використання афектонімів у ряді європейських мов, польські дослідники Яцек Перлін та Марія Мілевська встановили, що у функції назв об’єктів-суб’єктів кохання в європейських мовах можуть уживатися різноманітні назви з тваринного та рослинного світу, назви дорогоцінних металів, прикрас, лексеми з астрономічно-метеорологічної сфери, назви страв, міфічних істот, частин тіла людини, високих титулів і посад, назви, які стосуються статі, різноманітні власні імена, а також номени, етимологію яких не завжди можна встановити.

В українському інтимному мовленні найбільшу групу афектонімів складають слова з коренями -люб- та -кох-. Мовознавці відзначають унікальність української мови в цьому плані, оскільки в жодній із слов’янських мов немає стільки утворень із коренями -люб- та -кох- на позначення коханої людини. Так, із коренем люб- українські словники подають понад 30 іменників чоловічого та більше 20 іменників жіночого роду. Утворені вони різними формантами як від дієслів любити і кохати, так і від різних похідних цих дієслів.

Безпосередньо від дієслова любити утворилися іменники любас ‛коханий’ любець ‛милий, коханий’, любик ‛коханець’, любич ‛улюбленець’, люби́ш ‛коханий’, любище ‛любимець’, любко, любойко ‛коханий’, любонько ‛милий’, любуньо, любусь ‛милий’, любцьо, любчик, любочок.

Від дієприкметників та від префіксальних дієслів з коренем люб-, утворені іменники возлюбленник (утворений від возлюбити), залюбленик (<залюбити), облюбленець ‛наречений’, облюбенник ‛наречений’ (утворені від облюбити), перелюбець, перелюбник ‛той,хто перелюбствує’ (<перелюбити), розлюб ‛коханець’ (<розлюбити), улюбленець, улюбленик, улюбленчик.

Відіменними утвореннями є іменники любасник ‛коханий’, любасок, любовéць, любовник (<любов), полюбовник (<любовник), любуненько (<любуньо) ‛найдорожчий коханий’, любимець, любимчик (<любимий), нелюб.

З коренем кох- словники фіксують іменники кохан, коханок, коханець, коханчик, коханек, укоханець, коханочок, прикметник коханий.

На думку мовознавця Миколи Лесюка, чоловіки менш винахідливі в номінуванні коханої, ніж жінки, бо жіночих назв є значно менше, ніж чоловічих. Це, зокрема іменники, утворені як від дієслів, так і від інших частин мови з цими коренями, зокрема: любанка ‛кохана’, любаска, любашка ‛коханка’, любимиця, любимочка, любка, люблениця, люблянка ‛кохана’, любовниця, любойка ‛мила, серденько’, любонька ‛мила’, любочка, любуненька ‛найдорожча кохана’, любуня, любця, любчи́на ‛любка’, облюбенниця ‛наречена, коханка’, перелюбка, перелюбниця, полюбовниця, улюблениця, улюбленка, прикметники люба, любесенька ‛кохана’, а також іменники з коренем -кох-: коханка, коханочка, укоханка та прикметник кохана.

До наведених вище афектонімів з коренями -люб- та -кох- можна навести ще цілий ряд прикметників, які вживаються в звертаннях до коханої людини або як самостійні лексеми, або в ролі епітетів до тих чи інших іменників. Вони можуть характеризувати коханого / кохану з різних сторін – за внутрішніми та зовнішніми якостями, за характером, вдачею тощо. Хлопець може бути: лю́бий, милий, миленький, дорогий, солодкий, солодкавий, солоденький, рідний, дорогоцінний, найдорожчий, чутливий, вродливий, гарний, ніжний, стрункий, високий, мужній, міцний, красивий, чорнобривий, чорнобривенький, чорнявенький, русявочубий, білявенький, нелінивий тощо, але й брехливий, нелюбий, осоружний, проклятий (та й деякі інші негативні епітети та характеристики нелюбого чоловіка); дівчина може бути також лю́ба, мила, миленька, вірна, єдина, ласкава, ніжна, дорога, солодка, солоденька, рідна, найдорожча, вродлива, гарна, чарівна, красива, чорнобрива, чорнобривенька, чорнявенька, білявенька, нелінива, кокетлива, щебетлива, але й вередлива, примхлива тощо.

Злягання: українські народні метафори сексуального дійства

© Микола Махній, 2010

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2010

Злягання: українські народні метафори сексуального дійства

Багато понять, так чи інакше пов’язаних з інтимним життям, в українській мові не мають словесного вираження. Йдеться не про наукові терміни іноземного походження, так чи інакше пов’язані зі статевим життям, як от коїтус чи еякуляція.

Звичайно, і в українській, і в російській мовах дуже багато евфемізмів для позначення статевих органів, статевого акту, мастурбації тощо, але це слова з арсеналу «ненормативної лексики», які мають не стільки еротичне, скільки лайливо-образливе забарвлення.

До українського фольклору та класичної літератури еротика пробивається в невеликих дозах, у дуже завуальованому вигляді.

Для позначення сексуального дійства «цнотливі» українці виробили низку метафор :

БЛУКАТИ ЛОБОДОЮ 

ВАРИТИ КАШУ

ВАРИТИ КИСІЛЬ

ВИБИРАТИ ЛЕНОК

ГНУТИ ВЕРБУ

ДАТИ ДЖМЕЛЯ

ДАТИ ЛАСКИ З-ПІД ЗАПАСКИ

ЗАВЕСТИ (ДІВКУ) НА СОЛОДКИЙ МЕДОК

ЗАВЕСТИ У ВИШЕНЬКИ

КЛАСТИ КЛАДКУ

КЛАСТИ РУНО НА РУНО

ЛАЗИТИ В ГОРОХ

ЛАМАТИ КАЛИНУ

МОЛОТИТИ ГОРОХ

МОЛОТИ МУКУ

НА ДОБРАНІЧ ДАТИ

ОРАНКА

ПІДКУВАТИ ЧОБІТОК

ПОСІЯТИ КОНОПЛІ

РОБИТИ МАКІТРУ

РОЗСИПАТИ ЖИТО

САДИТИ ЦИБУЛЮ

САПАТИ ЧАСНИК

СКАКАТИ В ГОРОХ

СКАКАТИ В ГРЕЧКУ

СПІЙМАТИ БОБРА

СТАТИ В БОРОЗНУ

ТОВКТИ ПРОСО

ТОВКТИ ПЕРЕЦЬ

ТОВПТИ ПШОНО

ХОДИТИ В БУДЯКИ

ХОДИТИ В БУЗИНУ

ХОДИТИ В ЖИТО

ЦІЛИНУ ОРАТИ

Українські сороміцькі прислів’я та приказки

© Микола Махній, 2010

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2010

Українські сороміцькі прислів’я та приказки

Художні витвори Івана Склорозди

Сороміцькі прислів’я та приказки здавна є об’єктом народнопоетичного відображення. Для них характерний принцип здорової плотськості, де еротичні елементи межують мало не з непристойністю. Цим мініатюрам притаманна еротична вільність, та разом з тим це зразки цілковитої довершеності, народні перлини, що позначені неповторним колоритом.

Помічається в них і доброзичлива усмішка, і саркастичне глузування та щирий, відвертий сміх. Подібно до народних афоризмів інших категорій, вони також тісно пов’язані з життям і наголошують специфічні особливості народних вірувань, побуту й умов життя, відображають певні забобони й звичаї.

В добрім гнізді і яйця мусять бути.

В такій дірі кілок не зогниє, а ще й наросте.

В такім гнізді і мій пташок переночував би.

В такім ярочку замочишся, та не втопишся.

В твоїй ямці, як в маслянці.

Велика радість діти, але робити…

Вона і нецукрена, і несолена а все смакує.

Дівка звикне й на старого, та щоб твердого.

Дівка як покуштує, то спати вдома не буде.

Добра дівка має і в пиці, і в руці.

Добре дівці спати, як має з ким грати.

Жінку найліпше видно, коли на драбині стоїть.

Жіноча діра без гріха.

Заголи пупок буде синок.

I великий багач ходить лише з одним ключем.

I до старої діри миша скікне.

I з малим кінцем можна радість велику зробити.

I коли тепло, жіноча криниця не висохне.

I попова дівка, коли з хлопом лежить, то не молиться.

I старий дідо ся пограв, коби ‘му стояв.

Будеш лягати, то й будеш злягати.

Як дала запхати не поможе й Божа мати.

Як не стоїть, шкода й лягати.

Як стоїть, то його пхають, а як ляже, то тягають.

Як у хлопа стоїть, то й робота стоятиме.

Колись не хтів лежати, тепер стояти.

Скільки б її не зашивав, усе дірява буде.

Між яругами є студник, де б напився і мій коник.

В молодої дівки волосянка, як маслянка.

На жінці лежати — не значить спати.

На жінку не треба драбинки.

На твою діру шкода глину, ліпше пуцюрину.

Найбільша краса, що вище колін і нижче паса.

Найліпше дівці, як має в дірці.

Не хоче вставати, а мені треба лягати.

Нешвидко витягати, як молоко скипіло.

Від першої ночі голова та очі.

Перед весіллям хоч кому, по весіллю одному.

Перший раз болить, другий кортить.

Різновиди сватання по-українські

© Микола Махній, 2009

Різновиди сватання по-українські

Сватання – перший і найважливіший елемент в структурі весільної обрядовості – більшістю дослідників описувалося в класичному варіанті – як сватання парубка до дівчини. Новітні ж наукові розвідки виявили і нетрадиційне сватання. Воно починалося незвично: «Прийміть мене, мамо, я ваша невістка». Так два століття тому згідно з існуючими звичаями дівчина могла свататися до хлопця. Серед українців сватання дівчини до хлопця не суперечило традиційним шлюбним ритуалам, і в цьому вони становили певний виняток серед інших народів, котрі облишили цей звичай ще у пізньому середньовіччі. Цьому сприяли об’єктивні умови, зокрема тривала боротьба, яку український народ вів з численними поневолювачами. Чоловіки надовго йшли з рідної домівки, і сім’ю доводилося очолювати жінкам. З огляду на це зростали їхні права у родині, у тому числі пріоритет у сватанні. Не даремно значного поширення набув тоді вислів «взяти замуж» замість пізнішого «піти заміж». Дівчина могла пропонувати хлопцеві руку, обирати майбутнього чоловіка, навіть не заручаючись його згодою. Причому їй дуже рідко відмовляли, бо, згідно з усталеними поглядами, це могло накликати нещастя. Натомість нелюбому хлопцеві, котрий сватався, дівчина завжди могла «подарувати гарбуза«.

Марфа Тимченко «СВАТАННЯ НА ГОНЧАРІВЦІ»

Проте у міру того як зростала роль чоловіка у суспільній сфері, такі звичаї поступово забувалися. І вже в кінці ХІХ ст. ініціатива у сватанні цілком перейшла до парубків.

Згідно із народною мораллю проводжання дівчини додому дозволялось лише тоді, коли парубок обирав її для шлюбу, тобто після освідчення в коханні. В разі її згоди він мусив питати дозволу в її батьків і тільки після цього одержував право проводжати дівчину.

Звичаєве право українців засуджувало свободу статевих взаємин. Недодержання певних норм зустрічало осуд з боку громади та родичів, який особливо суворо виявлявся при порушенні дівочої честі. Таких дівчат навіть били шнурами від дзвонів, намочених перед тим в соляній ропі. В Українських Карпатах, наприклад, ще на початку ХХ ст. можна було спостерігати суворий звичай «на горло» – фізичної розплати за прелюбство дівчат та парубків.

Особливо ж негативно сприймалося народження позашлюбної дитини, неслава падала не лише на дівчину, її матір та родину, а й на усе село. Вважалось, що за цей гріх його мешканці будуть покарані неврожаєм або мором. Отже, село намагалось позбавитись дівчини та її дитини.

Такі норми моралі були досить поширеними на Україні до ХVІІІ ст. Але згодом, як зазначав І.Франко, «погляди народу на вади дівочого серця стали більш сприятливими». Справа в тому, що, як правило, спостерігався збіг любовних і шлюбних прагнень молоді: залицяння майже завжди було орієнтоване на укладання шлюбу. Відтак той, хто обрав собі суджену, сам мав оберігати її честь. За цим, до речі, й суворо слідкувала громада.

Купала – свято юності й кохання

© Микола Махній, 2009

Купала – свято юності й кохання

Взагалі сексуальність тісно пов’язана з еволюцією ігрових, святкових компонентів культури. Просексуальні, терпимі суспільства звичайно надають високої цінності груповим веселощам, грі та святковим ритуалам, до яких залучається все населення. Значною мірою шлюбно-еротичні мотиви зберігло в Україні свято Івана Купала.

Це було свято юності, кохання, спілкування парубка і дівчини. Свято, яке дозволяло переступити певні канони побуту, поважані й батьками, і суспільством. Свято тривало всю ніч. Суворі матері не кликали дочок додому, мудрі батьки не навчали синів, з котрою гуляти на Купала. І ось вечір Купальського свята. Над річкою чи біля ставка збираються дівчата, святково вдягнені, особливо привабливі. Обов’язково з піснею – мрією про судженого. Вони сплітають вінки, творять красу й пускають її по воді:

… Та ходить дівка над водою,
Пуска долю за водою:
— Пливи, доле, за водою,
А я услід за тобою,
Та спливемося докупочки,
Як сизії голубочки…

Дівчата знають, що ось зараз прийдуть хлопці. То традиція, обряд – вони прийдуть. Це заохочуване суспільством побачення, узаконене народною турботою про чистоту і радість спілкування. І ось з’являються парубки. Теж святково вдягнені, теж з піснею.

Основну групу купальського пісенного фольклору становлять пісні, в яких домінують мотиви кохання, сватання та подружнього життя. Характерною особливістю пісень цієї групи є звертання до конкретних осіб, які були присутні на купальському святі, до конкретних пар закоханих:

Ой на Івана Купайла

Вийшла Галя гарно вбрана.

На неї хлопці заглядаються,

Зачіпати встидаються.

А наш Василько не встидався,

Подав ручку, привітався:

— Куплю їй бинду ружову,

Бо я візьму її за жону.

У деяких купальських піснях звучать похвали молодості і вроді, які асоціюються із зеленою рутою, барвінком, розквітлою калиною, пишною рожею тощо. Нерідко навіть саме святкування було нагодою, коли молоді можна було привселюдно виявити свої симпатії, освідчитися в коханні.

Олександр Звєрєв «НІЧ НА ІВАНА КУПАЛА»

Деякі купальські пісні про кохання і сватання виразно позначені печаттю щедрого народного гумору, як-от про багача, що намагається видати заміж дочку:

Качався горщик, перекидався,

А там Антін дочкою задавався:

– Сватай, Василю, мою дочку,

Дам я тобі коровочку.

А до корови додам бичка,

Бо дуже гарна моя дочка.

А до бичка додам телицю,

Сватай мою дочку-єдиницю.

Нерідко купальські пісні набували форм своєрідного діалогу між хлопцями й дівчатами, в якому висміювалися різні вади молоді – лінощі, скупість або дівоча легковажність:

Ой ти лопух, лопух,
Нашій Парасці живіт іспух.
Нехай пухне, нехай знає,
Нехай хлопців не приймає.
Нехай пухне, нехай чує,
Нехай з хлопцями не ночує.

Далі, як і заведено, трохи грубувата пікіровка, що обов’язково завершу­ється грою. Майже ритуальний обов’язок парубка обрати собі дівчину, наздогнати її, поцілувати на виду у всіх. А вже як запалають вогнища, як через них зі сміхом і верещанням почнуть стрибати учасники гри, невдовзі ряди їх порідшають, сміх і танці принишкнуть і перейдуть у теплий, інтимний шепіт під вишнею чи вербою, біля воріт двору чи в діброві під місяцем.

Чільне місце в купальській обрядовості посідала ідея очищення під час стрибання через вогнище. Купальський вогонь вважали стихією, що має особливий вплив на долю людини, її майбутнє, зокрема на одруження. У багатьох народів був поширений весільний ритуал розпалювання багаття перед брамою нареченого і перехід через нього одруженої пари з метою очищення. Крім цього, згідно зі світоглядними уявленнями східних слов’ян, наречена, що втратила цноту до одруження, не могла переступити через багаття, за що вона і її батьки піддавалися осуду і своєрідним покаранням.

Купальський вогонь вшановувався також як стихія, що здатна не тільки очистити молодь перед вступом до шлюбу, а й передбачити цей шлюб. Д.Бантиш-Каменський вказував, що ще за часів Б.Хмельницького парубки й дівчата стрибали парами через вогонь, узявшись за руки, і ворожили про майбутню долю.

Генріх Семірадський «НІЧ НА ІВАНА КУПАЛА»

Матеріали етнографів підтверджують живучість цих обрядових дій у другій половині ХІХ ст. із збереженням ритуальної семантики ворожіння про долю й очищення. Голі парубки й дівчата, взявшись за руки, перестрибували через вогонь. Якщо їх руки при цьому не розмикалися, вважалося, що пара одружиться і все життя буде разом. Про зв’язок ритуалу перестрибування через купальське вогнище із подружнім життям нагадують також пісні. В одній гумористичній пісні купальського циклу, яку співали під час перестрибування вогню, є такі слова:

Ой на Купала огонь горить,
А в Семена серце болить.
Нехай болить, нехай знає,
Нехай іншої не займає,
Нехай одну Мотрю має.

У багатьох народних віруваннях вважається, що успішнішім чаруванням може бути тоді, коли людина роздягнеться догола. Стрибання через вогнища голими було, очевидно, розраховане на те, щоб якомога ближче доторкнутися до купальського вогню, узяти від нього вдосталь життєвої енергії, заплід­нюючої сили.

Трактування ритуалу перестрибування через вогонь як вияв шлюбної магії характерне для Харківщини. Там через купальське багаття перестри­бували тричі і тільки після цього гасили.

Одним з найпоширеніших аспектів обрядового очищення в купаль­ському святкуванні слід вважати і купання, відоме усім народам Європи.

Як свідчать записи етнографів, характерною особливістю обрядової купелі є поєднання купання із перестрибуваннями через купальські вогнища. Та чи інша послідовність у виконанні цих ритуалів, кількість обрядових актів тощо визначають локальні різновиди купальського святкування. Так, на Біло­церківщині голі парубки й дівчата, узявшись за руки, спершу перестрибували через купальське багаття, а тоді купалися. В інших регіонах зафіксовано такий варіант обряду. Представники обох статей громадилися окремо. Група учасниць ритуалу, очолювана однією з дівчат, стрибала через палаюче полум’я, а тоді купалася у воді, після чого знову перескакувала через багаття. Обряд повторювався тричі. Парубки виконували цей обряд аналогічно, а тоді одягнувшись, молодь збиралася біля вогню, де свято продовжувалося.

Легенда про козака Скомороха

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Легенда про козака Скомороха

Жіноча хтивість і чоловіча – те саме що епос й епіграма.

Карл Краус

Народна свідомість не могла не ставити собі питання про специ­фіку чоловічої та жіночої сексуальності. Давньогрецька й давньоіндійська міфологія мають схожі міфи про чоловіка, який за волею богів двічі змінював стать. Поціновуючи свої сексуальні переживання в обох іпостасях, обидва віддають перевагу жіночій. З цього приводу цікава легенда про козака Скомороха, яку наводить В.Рубан у своєму історичному романі «Берегиня». Козак Скоморох був завжди веселий, нежонатий, на всі штуки вдатний. Одного разу під час походу, відставши від війська, в’їхав він конем у сірійську церкву, присвячену богині кохання Іштар. Дванадцять весталок – молодих дівчат, які творили богині вечірню требу, побачивши спітнілого, запиленого, голого по пояс козака, попадали ниць. Скоморох підняв обережно з землі всіх 12 весталок, посадив у коло біля жертовника і почав частувати вином кожну весталку, частувався сам, співав пісні, а потім пограбував храм і став бавитися з кожною весталкою по черзі, із кожною іншим способом. І на багато любощів його вистачило, коли ж дійшла черга до наймолодшої весталки він геть вибився з сил і задрімав.

З того часу залишилося одинадцять зразкових способів тілесного кохання і дванадцятий – це кохання духовне, кохання споріднених душ, коли люди навіть не згадують про статеві стосунки, а люблять одне одного, навіть не беручись за руки.

У мить Скоморохового забуття наймолодша весталка простягла над ним тендітні руки, розплющила широко очі і промовила заклинання:

— Ти, твоє ім’я Скоморох, ти осквернив священне місце, ти завів коней у храм, ти пограбував наш храм, хоча твої одноплемінники пройшли через місто туди й назад і не зачепили його. Але ти і потішив богиню кохання Іштар. Хоч ти і залишишся мужчиною, і доживеш до старості, і матимеш потомство, але хай у тобі поселиться жіноче бажання, хай воно інколи смокче тебе з боків живота, і попід грудьми, і в грудях, коли тебе погладить по спині і нижче спини якийсь чоловік, хай твої коліна зігнуться і ти підляжеш чоловікові, наче жінка. Щоб тобі хотілося носити і чоловічу, і жіночу одежу, щоб ти весь свій вік, і діти твої, і нащадки твої, смішили людей, щоб ти грав на дуді, тинявся від міста до міста і від села до села і водив ведмедів. Щоб тоді, коли ти хотів би стати над усіма, стати правителем, тебе принижував гріх і клало ниць жіноче бажання, однині і до віку в тобі і в тих, в кому тектиме твоя кров. А за те, що ти так гарно співав і так до ладу кохав весталок і сам такий гарний чоловік, дарую тобі дар провіщення.

Ірина Чеботарьова «СКОМОРОХИ»

Хоч би яким було походження подібних уявлень, подібне суміщення в одній особі чоловічого й жіночого начал або зміни статі відіграє важливу роль у багатьох обрядах народів світу. Символічна інверсія, перевдягання чоловіків у жіноче вбрання і навпаки, характерна й для багатьох стародавніх свят, від Сатурналій до середньовічного карнавалу. В українській традиційній культурі це відбувалося під час новорічних свят («водіння Маланки») та весільних розваг.

Індійський Кама та український Лель

© Микола Махній, 2009

Індійський Кама та український Лель

На думку дослідників, прадавнє українське слово «кохання» етимологічно споріднене з давньоіндійським «кама» – любовна пристрасть, жадання. Слово кама походить від містичного складу ка, що означає першопочаток (тому кперша літера санскритської абетки) та мзнаку людини.

Знак М був на стягові давньоіндійського бога кохання – Ками, якого зображували вродливим юнаком, що тримає в руках лук з цукрової тростини, де тятива з бджіл, а стріли – з квітів. До речі, у давніх слов’ян бджола символізувала кохання, бо поєднувала в собі «солод меду і гіркоту жала». Згадаймо й відгомін цього у вислові «медовий місяць». До того ж один з найдавніших персонажів української міфології Лель – бог кохання й бджолярства. Він уявлявся «вічним парубком», який приносить юнакам і дівчатам найвищу радість кохання, опікує дітей, сприяє бортничам.

Давньоукраїнське кохання й давньоіндійське кама як архетипи спільної для наших культур давньоарійської духовної традиції по суті означають одне й те саме – зачин людини.

Індійський міф розповідає, що коли бог Брахма створив усе живе й неживе на землі, то захотів явити світові щось непересічне. І створив невимовно вродливого юнака, озброєного луком із цукрової тростини, що мав тятиву із бринливих бджіл, а стріли були з п’яти найгарніших і найзапашніших квітів. Юнак носив блакитне вбрання і прикрашав волосся квітами кесарі, а в руках тримав стяг із зображенням макари – дивовижної морської тварини.

— Ти – бог кохання, — мовив йому бог-творець Брахма. – Ти всемогутній і здатен проникати в думки людей, тому тебе будуть називати Манматха – «Бентежник душі». Але ти матимеш іще одне ім’я – Кама, бо твої стріли розпалюватимуть пристрасть у серцях чоловіків та жінок, а ця жага, ця пристрасть необхідні для підтримання життя.

Кама на своєму «їздовому» папузі

В епічній літературі Кама – син Лакшмі, богині щастя, достатку й сімейної злагоди, дружини Вішну. Він зображається юнаком, що сидить на папузі або на колісниці, на прапорі його – макара, фантастична морська тварина, в якій дехто вбачає дельфіна. Його любовні стріли зроджують кохання, і тут Кама має своїх античних двійників – Амура, Ерота й Купідона.

Поняття кама служило в індуїзмі означенням чуттєвого, емоційного життя і входило, разом із вірою-дгармою та прагненням багатства – артхою до трьох основних засад людської поведінки. Гармонійне поєднання цих трьох засад (тріварга) вважалося найважливішим обов’язком трьох вищих станів, тобто жерців-брахманів, воїнів-кшатріїв та вайш’їв – землеробів, ремісників і торговців. Настанови в камі, зокрема, склали особливий жанр давньоіндійської літератури – камашастру. Один із найвідоміших творів цього жанру – «Камасутра» Ватсьяяни (ІІІ-ІV ст.), яка упродовж століть відігравала помітну роль у традиційній індійській дидактиці.

Санскритолог Степан Наливайко зазначає, що бажання-кама як первісна творча сила виступає вже в «Рігведі». Її персоніфікацією і став великий первородний бог Кама, постійно згадуваний у пізніших ведійських текстах і закликуваний, коли треба досягти успіху в коханні, відновити втрачену снагу тощо. «Махабгарата» порівнює його з ненаситним полум»ям, «Рамаяна» називає сином богині щастя й краси Лакшмі, його дружина – Раті («Любовна пристрасть»), його молодший брат – Кродга («Гнів», «Шал»), його дочка – Трішна («Спрага», «Жага»). Давньоіндійська література зазначає, що чоловік вчинить тяжкий гріх, коли не відповість взаємністю закоханій у нього жінці. У «Махабгараті» Арджун, могутній воїн і родич Крішни, мусив цілий рік бути євнухом через те, що не прийняв кохання апсари Урваші, згадуваної ще в «Рігведі».

Щодо любовних стріл, то цікаві дані подає «Атхарваведа» – веда магічних замов і дійств. Чоловік, який прагне здобути прихильність жінки, яка байдужа до нього, пронизує стрілою її глиняне зображення в місці, де має бути серце. Це символізує те, що стріла Ками (інакше – любовна стріла) пронизує любов»ю до нього серце жінки, небайдужої йому. Водночас чоловік промовляє:

«Нехай невідворотний Кама вразить тебе! Щоб стала ти беззахисною перед ним на своєму ложі! Цією невідпорною стрілою Ками я пронизую твоє серце. Стрілою, яка оперена жаданням, вістря якої – кохання, а стрижень пристрасть. Цією стрілою, несхибно спрямованою, нехай вразить Кама твоє серце».

Не менш виразна й відверта замова жінки, що прагне звоювати чоловіче серце. Замова супроводжується тими самими магічними діями, тобто пронизуанням розпеченою стрілою зображення того, хто полонив жіноче серце. Крім цього, при такій любовній замові довкола розкидаються боби, спалюються наконечники стріл тощо.

В українських магічних любовних (приворотних) замовляннях аналогом серця, що тане від кохання, є віск. В цьому плані показова замова: «Щоб тебе за мною так пекло, як пече вогонь той віск! Щоб твоє серце за мною так топилося, як топиться той віск, і щоб ти мене тогді покинув, коли найдеш той віск».

Або: «Полети ж ти, огненний бугало, до козака у двір, де ти його спобіжиш: чи в лузі, чи в дорозі, чи в наїдках, чи в напитках, чи у вечері, чи у постелі, — учепися ти йому за серце, затоми ти його, запали ти його».

Слово бугало цілком може осмислюватися тут як «стріла», бо бугало летить до козака у двір і має запалити серце козака розпеченим вістрям. На індійському грунті для таких цілей часто-густо якраз і розжарюють кінчики стріл.