2. Еротизація символу калини в українській традиції

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2011

 

Ізсікли калиноньку, зрубали,

Уже нашу дівоньку звінчали…

Січена калинонька, січена,

Вже наша Марусенька звінчана.

Стоптав, зламав червону калину,

Ізвів з ума дівку Марусину…

Власне, саме з обрядом першої шлюбної ночі або «комори» і пов’язано найбільше згадок про калину. В даному випадку вона уособлює сааме кров, що видно з великої кількості шлюбних пісень та примовлянь, наведених Хведором Вовком. Коли молодих залишають в коморі, то молодий примовляє до молодої: «Не журися, моя мила, час збирати калиноньку та давати подарунки твоєму батькові й моєму.» Власне, сам акт першої шлюбної ночі – «комори» – називався «зробити калину». Асоціації калинового соку з кров’ю тут проглядаються якнайкраще, тим більше, що сорочка молодої, яку демонструють батькам і всім присутнім, у весільних піснях називається «сорочка з калиною» або ж «сорочка з квіточками». Червоний колір взагалі є одним з головних у шлюбній церемонії ще до «комори» – він переважає в одязі молодих та у вишивці весільних сорочок, але після того, як молода довела, що вона зберегла своє дівоцтво до весілля, червоний колір стає своєрідним символом завершеності весілля: на молоду надягають червоний вінок, на хаті молодого або біля неї ставлять червону корогву, до якої прив’язують пучок калинових ягід, на стіл подають горілку, зафарбовану калиновим соком, батькам молодої на знак подяки за те, що виростили чесну дочку, посилають таку ж підфарбовану горілку у пляшці, до якої прив’язаний пучечок калини. За свідченням Хведора Вовка «…починаючи з цієї хвилі, всі пляшки, що в них подають напої, оздоблюють червоними гронами калини та перев’язують червоними нитками. Червоні стрічки мають не тільки на шапках бояр, але й на хустках свах, снідальниць та взагалі всіх жінок, присутніх на весіллі. Старший боярин з свого червоного пояса робить шарф собі через плече, у всіх червоні стрічки, бояри підперезуються червоними поясами, – словом, червона барва панує скрізь…Червона барва в цьому разі, здається, має однакове значення у всіх слов’янських та арійських народів, як і взагалі у всіх народів земної кулі. Червона барва веселить і посилює почуття; червоне було скрізь та в усі епохи епітетом сонця, як у найстародавніших народів, так і в сучасних дикунів; червона барва означає принцип плідності та відтворення в природі.»

Коли ж молода не змогла довести свого дівоцтва – червоний колір зникає з весільного свята, так само, як і «пісня калини» та й сама калина. То ж у даному випадку ця рослина якраз і уособлює не лише дівчину, дівочу честь, свято, родючість, фалічний культ, але і єднання молодої через кров до роду свого чоловіка.

Тобто, тут можна прослідкувати, яким чином червоний колір життя може водночас уособлювати і смерть. Адже багатьма дослідникамизазначалось, що в шлюбних церемоніях є певні моменти, що натякають на своєрідну смерть молодої жінки для свого власного роду і її народження для роду чоловіка. Тим більше, що в даному випадку дуже великий акцент ставиться на «шлюбній крові», а пролита кров – річ, що могла викликати не лише радість, але й жах. До речі, у поховальному обряді, коли ховали неодружену дівчину, калина і коровай відігравали таку ж роль, що й у весільній церемонії – дівчину «одружували» бодай символічно.

Як зазначає культуролог Юлія Іванова, калина виступає як свого роду «перехідна рослина», символ перехідних етапів в людському житті – від дівоцтва до стану жінки, від життя до смерті. До речі, такий зв’язок, можливо, пояснює і присутність калини в родильній обрядовості, знову ж таки – саме ягід. Після пологів, коли святкувались «родини», повитуха, що приймала дитину, готувала «бабину кашу» – солодку страву з яйцями та маслом, це була головна страва ритуального бенкету на честь духів-заступників жінки і новонародженого. Горщик з кашею прикрашали «квіткою» – пучечком житніх колосків і кетягом калини, наприкінці свята його розбивали.

Можливо, в давні часи це була жертовна страва, що призначалась Роду та Рожаницям, благодійному началу природи й життя. Такі самі «квітки» виготовлялись і на хрестини; теж готували солодку кашу, розбивали наприкінці учти горщика, розбираючи «на щастя» його черепки, а баба-повитуха кожному з гостей роздавала «квітку» із словами: «Даю вам квітку, щоб наша дитина цвіла, як квітка.» Завершував родильний цикл обряд «зливини» або «зливки», який виконувався на другий (або третій чи сьомий) день після пологів та сороковий день після церковного очищення.

Для виконання обряду баба-повитуха наливала у миску води, клала туди ягоди калини, щоб породілля була гарною та здоровою, зерна вівса і зливала цю воду породіллі на руки. Потім, намочивши у воді руку, тричі прикладала її до обличчя жінки і казала: «зливаю свою руку, а твою душу». Після цього лила трохи води з ягодами на сорочку породіллі та всім присутнім жінкам, щоб у них ще народжувались діти, при цьому тій жінці, яка хотіла хлопчика, кидали овес, а хто хотів дівчинку – тій кидали калину.

Знову ж таки, народження людини дуже тісно пов’язане з кров’ю, смертю та потойбічними силами. Породілля вважалась певний час «нечистою», пролита нею кров (як і взагалі жіноча кров) могла принести нещастя, тому присутність в певних родильних обрядах саме калини, як символу крові та перехідних періодів в людському житті, видається цілком зрозумілою.

Отже, калина є рослиною перехідного стану. Сумна, похила, з білим квітом весною та червоними кетягами взимку, вона уособлює життя, кохання, народження, кров і смерть – все те, що якимось чином вибиває людину із звичайного кругообігу життя. До речі, навіть за одним з народних сонників побачити уві сні калину – до хрестин або весілля, тобто і тут видно її своєрідну «перехідну» символіку.

Взагалі, як перехідна рослина, калина зустрічається у народному епосі та фольклорі досить часто, причому іноді трапляються надзвичайно цікаві, незвичайні моменти. Ми звикли до таких асоціацій, як «калина та соловейко», «дівчина-калина», «дівчина-калиновий цвіт», зустріч або прощання закоханих під калиною, уособлення калиною розлуки та туги за коханою людиною.

Не дарма калинові ягоди використовуються в обрядах, пов’язаних з переходом людини в інший стан – народженням, одруженням та смертю. Символізуючи кров, ягоди калини відіграють роль свого роду «відступної жертви», символічної смерті людини та її народження в іншому стані. Під час весільного обряду – це символічна смерть дівчини для свого роду та народження для роду чоловіка, втрата дівоцтва та перетворення на жінку. В родильній обрядовості – це, по-перше, народження дитини – перехід ще ненародженої істоти у світ живих людей, а, крім того, – своєрідна смерть матері через народження дитини і відродження її вже в новій іпостасі. У поховальному обряді неодруженої дівчини калина використовується так само, як і в обряді весільному, але в данному випадку її поховальна символіка проглядається вже безпосередньо.

Навколо цього дерева створився своєрідний ореол таємничості, загадковості, оскільки сааме через калиновий міст можна було потрапити у потойбічний світ, червоні ягоди уособлювали кров, життя і боротьбу, калину пов’язували, певно, колись і з обрядами ініціації, оскільки це також були певні перехідні періоди в житті людини. Постійно присутня у весільних піснях та дійствах, калина асоціювалась не лише з чистотою дівчини, але і з її переходом у стан заміжньої жінки, зміною батьківського роду на рід чоловіка, фактично – з народженням її вдруге. Калина стала у народній традиції символом переходу та потойбічного світу, перехідних моментів у людському житті, які пов’язувались з пролиттям крові, смертю, народженням.

Смерть на полі бою, загибель козака, смерть чумака – це також асоціювалось з використанням калини при похованні. Калинові кетяги, що нагадують кров, ставали символом повстанців, символом боротьби за незалежність.

Скрізь ця рослина українцями сприймалась як священна, сакральна, а також наповнена еротичним символізмом.

 

 

1. Еротизація символу калини в українській традиції

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2011

«Без верби та калини нема України»… З давніх-давен наш народ опоетизував цей кущ, оспівав у піснях, зробив його символом України. Калинові кущі саджали біля колодязів, щоб вода була здоровою і смачною, поруч із застільними вікнами після завершення будівництва оселі. Зимою червоні кетяги калини були прикрасою кожного садка, його гордістю, можливо, за це її ще називали в народі «гордовиною».

Після перших морозів калинові ягоди втрачали свій гіркуватий присмак і тоді їх охоче вживали в їжу, готуючи найрізноманітніші страви: начинку для пирогів-«калеників», киселі-«калинники», настойки-«калинівки», приправи до м’ясних страв, як ліки від застуди.

Калину запікали у хліб, що його брали з собою в далеку мандрівку. Калина, її образ постійно зустрічається в піснях, казках, легендах, прислів’ях. «Калинове диво», «калинова сопілка», «калиновий міст», «калинова колиска»…

Звідки взялася калина? З чим пов’язана така її популярність у народі, така пошана до неї, такі давні образи та символи у народній традиції?

Щодо походження калинового куща є різні легенди. Цікаво, що пов’язані вони з історіями про ворожі напади на Україну, татарський полон. Легенда, записана на Поділлі, розповідає, що виросли калинові кущі на тому місці, де загинули в болоті дівчата, які завели туди напасників, рятуючи рідне село:

«Побачило це сонце і послало на землю своїх синів – ясні промені, що підняли з трясовини дівчат і оживили їх. Із дівочих кіс стали корені, з яких виросли кущі, що потягнулися до сонця. Тоді сонце післало своїх дочок – зірки ясні, а ті принесли красу – розчесали кущики, викроїли листочки і зав’язали у віночки китиці білих квітів. Рідна земля, за яку загинули дівчата, дала силу і ріст кущам.Та високими вони не виросли, а гнучкими, бо, звісно, – це дівчата. Зате коренастими і непохитними у вдачі своїй, по-дівоцьки ніжними. Послало сонце хмаринку, а вона напоїла кущі теплим дощем, вмила їх від бруду. Запросило сонце сюди і вітер, який приніс кущам пісню чарівної дудки… Від болотяного калу назвали ті кущі калиною… Полюбляє вона найкраще болотяні та вологі місця. Цвіте калина, то люди кажуть: «Гарна, як закохана дівчина у вінку». Коли восени вбереться у червоні грона ягід, то мовлять: «Пишна, як дівчина в намисті» або ж «Дівчина червона, як калина, а солодка, як малина». Бо калина насправді має дівочу душу».

Калина була спогадом про рідну домівку, пам’яттю про рідну матір, її турботу – «у лузі калина з квіточками, наче матуся з діточками». Вважалося, що в родині, де зберігається калинова сопілка, обов’язково має народитися хлопчик.

З давніх часів калина була символом дівочої краси, кохання, вірності. Восени, коли дівчата ходили по калину, то біля першого знайденого ними калинового куща вони водили танки, зриваючи ягоди, примовляли: «Поможи, калинонько, бути в парі з миленьким».

Якщо під стріхою селянської оселі висіли грона калини, це означало, що в хаті є дівчина на виданні і можна засилати сватів. До речі, таке ж саме значення мали і розписані калиновим квітом та калиновими гронами стіни хати та піч. Вираз «стратити калину» означав, що дівчина втратила свою непорочність, оскільки «калина – символ дорослості дівчини, або повносилої жінки взагалі, тому червона калина часта у весільному ритуалі, де вона означає дівочу чистоту.»

Цікаво, що з калиною в народній традиції пов’язані різні повір’я, судячи з усього, вона завжди займала одне з важливих місць у народних віруваннях. Варте уваги бодай те, що постійно з калиною асоціюються одні й ті ж моменти з людського життя: кохання, дівоча краса та честь, жінка взагалі, війна і смерть, а також певний зв’язок з потойбічним світом. Це видно хоча б з того, що калину використовували як свого роду надгробний пам’ятник і ця рослина чітко асоціюється в народній уяві з сумом та могилами – навіть майже стереотипними стали рядки «калина похилилась» чи слова про те, що калина сумує, хоча так само зустрічаються і слова, пов’язані з калиною та радістю, щастям, але не так часто, частіше все ж згадується розлука, сум, жалоба.

Кольором ягоди калини нагадують кров і, як згадує митрополит Іларіон у своєму дослідженні «Дохристиянські вірування українського народу», вони – «символ крові взагалі, а також крові військової й війни, чому і стали їх символом.» Червоний колір – колір крові та війни – є символом військових ще з досить віддалених епох, то ж не дивно, що він зберігся і в символіці калини. До речі, цим можна пояснити і те, чому її використовували як свого роду поховальне дерево, дерево скорботи – колір війни, крові, смерті водночас є і кольором слави, тобто, таким чином, людину, поховану під калиною, прославляли.

Але червоний колір є так само і кольором життя, оскільки червоний асоціюється не лише з кров’ю, що пролилась на війні, але й з кров’ю живої людини, щоправда, будь-яка кров, що пролилась, викликала у наших пращурів містичний жах, бо кров – це життя, і разом з кров’ю життя може витекти, а пролита кров – принести біду.

Саме за подібність калинового соку до кольору крові, швидше за все, калина і стала не лише символом жінки, але й так широко використовувалась у весільній обрядовості, причому, починаючи від приготувань до весілля і закінчуючи шлюбною ніччю.

Напередодні весілля готують «гільце» – свого роду священне дерево, яке може бути різним як за розмірами, так і за оздобленням, але одним з необхідних компонентів «гільця» є калина. Так само калина використовується і при виготовленні короваю – священного весільного хліба, що є обов’язковим атрибутом весілля.

До речі, саме слово «коровай» український етнолог Хведір Вовк виводить від слова «кров» і пов’язує його з жертвою, жертовними тваринами, культом сонця. Випікання короваю було досить складним ритуалом, оскільки саме з хлібом-жертвою пов’язувались прикмети про майбутнє подружнє життя, а хліб використовувався в майже всіх етапах весілля, починаючи від сватання та заручин і закінчуючи «перезвою». В шлюбних піснях дуже часто зустрічаються слова «зламати калину», «стоптати калину» тощо; оскільки калина – символ молодої дорослої дівчини, то ці слова означають втрату нею дівоцтва, перехід до нового життя:

«Кортячка»: чия хтивість сильніша?

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2011

Жіноча хтивість і чоловіча – те саме що епос й епіграма.

Карл Краус

Олег Синельник “МАМАЄВА ТАНТРА”

До Зігмунда Фройда українці свої хтиві жадання іменували несхвально – “кортячка”. Чи слід геніального психіатра дякувати за те, що він запропонував науковий термін “лібідо”?

Народна свідомість не могла не ставити собі питання про специфіку чоловічої та жіночої хтивості, себто сексуальності. Давньогрецька й давньоіндійська міфологія мають схожі міфи про чоловіка, який за волею богів двічі змінював стать. Поціновуючи свої сексуальні переживання в обох іпостасях, обидва віддають перевагу жіночій.

Марко Грушевський, автор етнографічного дослідження “Дитина у звичаях і віруваннях українського народу”, вперше виданого ще 1906 року, подає народні уявлення про природу статевого потягу. Народ скаже – як зв’яже: “Стає на порі, от і кортячка бере. Сама дівка хвалиться або й молодиця, що як вийдуть на вулицю між хлопців, то кортячка їх бере. Тіко одна уперед це зачує, а друга пізніше. Так і хлопці. Стане мріяти уже – і в дома не вдержиш його. Зараз і запримітили, що парубкові легше без улиці, як дівчині. Парубки не викрадаються вікнами, як батьки не пускають, а дівка то чисте горе. І з хати втече і приспить усіх – це-ж усім відомо. Так ото з того часу, аж поки й не минеться кортячка”.

Етнографічні записи XIX сторіччя зберегли наступні народні “перли”:

“Перший раз болить, другий раз – кортить”

“Як забачить дівчина по очах, що тобі схотілось, то тобі на палець схочеться, а їй на лікоть”;

“Ми собі спали тіко та в притули грали”;

“Гарне діло – діти, але робити”.

У записах М. Грушевського читаємо: “Що діти часто родяться, то це звертають на жінку. Кажуть, що вони дужче “хотять” ніж чоловіки; тіко то вони криються і дурять чоловіків. Ніби стидяться, а їх воно дуже кортить і багато є таких, що і прямо кажуть “нум!”.

Думка про те, що дівоча “кортячка” сильніша од парубкової була в народній свідомості переважаючою. “Воно, правда, що хоч жінки дужче хотять од чоловіків, щоб пожить з ним, а думка та, щоби пожить, потертись, тай годі; одначе окрім того йде й бажання дітей, бо є й такі, що живуть як слід, а дітей у них не має, і журяться тим не менш чоловіків : “Не вгодна, не достойна в Бога” зараз себе назве. Воно, видно, тіко природа вже так узаконила, щоб хотіння те було, а в жінки ще й більш ніж у чоловіка, бо їй багато треба перетерпіть за те хотіння. От як би воно було мале, то ні одна б не хотіла жить з чоловіком, а так то воно переважа і ті труди її. А чоловікові байдуже од того, то він і без великого хотіння згодиться з нею пожить. А в тім хто його розбере, як воно є, яка де в чому сила є. Така то думка у людей. От худоба, як беременна, то вже її до того не тягне, а в жінки то і перед родами ще кортячка є. Мабуть така вона, ця кортячка велика, що й з дитиною вже жінка, а вона не проходить у неї”.

Чи погоджуються чоловіки ХХІ сторіччя з тим, що українські жінки були і залишаються пристрастнішими за них? Може, розквітає жіноча сексуальність пізніше, ніж у чоловіків, але функціонує довше? Кажуть, і народження дітей прискорює цей оргазмічний розквіт, жінка починає займатися сексом до смаку. Як на мене, жіноче лібідо – велика сила!

«Нічні уплави» парубків: етноеволюція полюції

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2011


Завиває сирена – швидка чи поліція?
По задвірках епохи скрадається тінь.
Простирадло небес заплямила полюція –
сперма хмар не потрапить у лоно богинь.

Іван Андрусяк



Ще стародавні вавілонці, намагаючись пояснити природу полюцій, вигадали версію, що чоловікам являється уві сні “дівчина ночі”, але не задовольняє їх. Сини Ізраїля вважали “течіво з тіла” нечистим. У Старому Завіті (Левіт 15:16) читаємо, що “якщо у когось станеться викид сімені, то він мусить обмити водою все тіло, і нечистий буде до вечора”.

Тепер такі елементарні поняття статі, як менструація, полюції, ерекція, у сучасних підлітків (і в хлопців, і в дівчат) викликають найменший інтерес. Для них не є секретом, що при статевому дозріванні у віці 12-14 років більшість хлопчиків вперше відчувають мимовільні виверження (еякуляції) сперми із статевого члена – полюції (від лат. pollutio – “забруднення”), які часто-густо супроводжуються відчуттям оргазму, переважно під час сну при еротичних сновидіннях (їх зазвичай називають “вологими снами”).

Марко Грушевський у своєму етнографічному дослідженні “Дитина у звичаях і віруваннях українського народу” ( Львів, 1906) детально зупиняється на народних уявленнях про природу полюцій. Якщо жіночі менструації в народі часто-густо позначали як “місячки” чи маловідомим зараз евфемізмом “цигани”, то для чоловічих “нічних уплав” народна термінологія не виробила спеціальної назви.

“Цигани в чоловіка є також, але ніхто не скаже, що це потрібне, щоб виродить дитину. Його діло при тому, спустить плоть, от і все. Щоб назвать оце, що сходить нераз таке слизьке на його штани, того не знають люди; чоловічими циганами не називають, так якось остало воно без назвиська, звісно, не потрібне ні нащо. А знають, що воно од того буває у чоловіка, що дуже роз’яриться і дуже йому схочеться, а не має з ким: от і воно вночі само йому сходить; присниться йому щось таке і ото й зійде; що мала-б дитина бути, то воно так змарнувалось. І його не шкодує ніхто й трішки, бо цього добра дуже багато, а жінкам то скіко буде положено, а вже дитина буде. Але є й такі, що їм плоть сходить, а дітей немає. От якби яка жінка дітей не мала з яким чоловіком, а з другим і має вже, то це звісно вже, що він був неплідний; з того-ж ще не знати, чи в його плоть сходила, чи ні, так, що не знати, чи є в їй яка сила, чи був се лише пустяк. Одначе ніхто за се на чоловіка не пиняє. І думки не має, щоб це воно на цигане було похоже. Та про це все може в голову і багато кому входить, але з другими рідко хто говорить. Дехто то ще боїться, щоби хто і не посьміявся, мовби це і невштива мова і через те не буде забалакуваться.

Щоб батьки синам що розказували про се – цього нема нігде: “Він же – кажуть – сам, як такий буде, то догадається. Матері то инча річ: дочкам багато дечого розказують про своє, а і синам дають деякі навчання. І буває, що й батьки гримають на матерів, що не вчать, як у чому помилиться син. “І мати в його була; правда, та наша мати не така, щоби чому бува учить дітей” – часом жаліється перед другим де трапиться хозяїн, як скоїться яке нещастє в життю дітей уже зрослих”.

“Мужеські уплави, – підсумовує М. Грушевський, – відповідають до певної міри місячці жінки і вертають у зрілих людей, що здержуються від статевих зносин, що другий тиждень”.

Полюції, як мимовільні еякуляції, умовно протиставляються довільним (під час коїтусу, петінгу, мастурбації). Хоч “нічні уплави” зазвичай супроводжуються сновидіннями еротичного змісту, вони однак, при глибокому сні можуть не зберігатися в пам’яті. Як зазначає цитований етнограф, люди дивилися всіляко на сей феномен, проте “гріхом було викликувати його штучно”.

Сучасні науковці зазначають, що частота відчування “нічних уплав” підлітками є досить варіативною. Деякі відчувають велику кількість нічних викидів, у той час як інші ніколи не відчували жодного. За даними американських сексологів, “усереднена” частота полюцій чоловіків, коливається у діапазоні від 0,36 разів протягом одного тижня для 15-річного юнака до 0,18 разів на тиждень для 40-річного чоловіка. До того ж, частота “нічних викидів” остаточно не пов’язана з частотою мастурбації.

А от фізіологи виявили досить цікаву закономірність, пов’язану із першими підлітковими полюціями. Так, під дією андрогенів (чоловічих гормонів) хлопці мають два стрибки росту: перший – в період перед першою нічною полюцією, а другий – після неї.

3. Барвінок: охоронець дівочої цноти та символ щасливого шлюбу

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2011

А от молодому плелося спеціальне весільне сердечко з барвінку. Для цього рослину зривали через отвір калача, що спекла сестра. У весільній пісні з цієї нагоди співалося:

Гой на небі три зірнички,

А на землі три сестрички.

Перша несе гостру голку,

Друга несе нитку шовку,

Третя несе барвіночок

Молодому на віночок.

“Як цей барвінчик ніколи не блідне, так най і життя твоє не блідне”, – казали дружки молодій, молодому, коли закінчували початий матір’ю віночок на голову чи віночок-сердечко, який пришпилювали молодому на грудях.

Кажуть, що пять пелюсток цієї квітки символізували пять засад щасливого подружнього життя: перша пелюсткато краса, друганіжність, третянезабутність, четвертазлагода, пятавірність.

Образ квітнучого барвінку символізував щасливий шлюб, а от зів’ялий барвінок означав нещасливий стан одруженої жінки:

Хрещатенький барвіночку, зав’яв у прискриночку!

Зв’ялив-зсушив, вражий сину, чужу дитиночку.

Барвінок, як зілля весільне, садилося і на могилах. Причиною цього, на думку М. Костомарова, було слов’янське вірування про таємничий зв’язок між шлюбом і смертю. Імовірно, в цьому символі ми маємо бачити високе розуміння наших пращурів про міцність і святість шлюбу: вони обрали символом його рослину просту, не пишну, проте невянучу, квітка якої нагадує небесну зірку.

З часом барвінок стає таємничим символом переходу від одного стану життя до іншого.

2. Барвінок: охоронець дівочої цноти та символ щасливого шлюбу

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2011

Відомий український фольклорист Микола Костомаров у праціСловянська міфологіязафіксував староукраїнськийбарвінковийритуал, коли у недільний день весною парубок назривавши барвінку, ніс його до дівоцької громади та запитував у дівчат – “Що це за дивне зілля?”. Деякі дівчата відгадували і сором’язливо признавалися, що

То зілля барвінок

Паняночкам на вінок, на вінок.

Здавна вважалося, що ця рослина дарує дівчині вроду. Дівчата колись умивались відваром із барвінку: Десь ти мене, мати, в барвінку купала.

У традиційній українській етнокультурі барвінок є символом радісної життєвої сили, незайманості, цнотливості.

Дівчині, яка починала дівувати, мати давала у пазуху крянгу барвінку із найдавнішої родової могили – щоб оберігав її долю, дівочу честь, цноту:

Коби наші Марієчка добре серце мала,

Вона би свому молодому барвіночку дала.

Про дівчину, що зганьбилася, казали: “Барвінчик свій потоптала”, а ще співали, переважно в Західній Україні:

Бо у того жовнірчика ще й не одна буде,

Він втре вуса, засмієси, а за ню забуде.

Усі її товарочки будуть мати вінчик,

А у неї коло хати висохне барвінчик.

Футболка «Україна. Барвінок»

Барвінок для українців став постійним символом шлюбу. Дівчина згадує про барвінок, коли говорить про кохання й порівнює з ним милого:

Зелененький барвіночку, стелися низенько!

А ти, милий, чорнобривий, присунься близенько.

Колись барвінок був і одним із головних героїв українського традиційного весілля. Збирання цієї рослинки перед весіллям, коли з неї плели вінки-силимени (долю) на стіну, сволок чи стелю, на голову княгині – молодій, – було цілим ритуалом. Дружки з дівчатами йшли в сад або до лісу, де були барвінкові місця, зістригали листя, співаючи пісні.

Під час весілля, згідно з ритуалом, наречений вирубував молоду сосонку, запрошуючи собі на допомогу товариша або родича, котрий одержув назву “боярина”. “Боярин” вносив гільце до хати та стромляв у коровай. Тоді наречена, попросивши благословення, сідала з подружками за стіл, прикрашала гільця, в’ючи з барвінку гірлянди.

 

1. Барвінок: охоронець дівочої цноти та символ щасливого шлюбу

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2010

Барвінок, поряд з іншими ранніми квітками є провісником весни. А оскільки його глянцево-зелене тверде листя не гине ні влітку від спеки, ні зимою від холоду, морозу і снігу, рослина стала символом радісної життєвої сили, вічності і була перенесена з лісу в сади біля людських жител. Її тулили до всього, що потребувало вічності, краси, життєстійкості: народженій дитині до свічки, щоб життя було довгим і щасливим; до свічок весільних, щоб любов наречених була нев’янучою; до весільного калача, щоб людські серця до молодят горнулися; до весільного гільця – як символ вічного усталеного буття.

Барвінковий вінок в українських піснях символізує кохання та жіночу вірність або ж є засобом «імітування вірності» як, скажімо, в загальновідомій пісні «Несе Галя воду»:

Стелися, барвінку,

Буду поливати,

Вернися, Іванку,

Буду шанувати.

Скільки не стелився,

Ти не поливала,

Скільки не вертався,

Ти не шанувала.

 

У цій пісні, як і в багатьох інших, барвінок символізує чоловіче начало. З барвінком часто буває порівняно молодого козака:

Ой ти, козаче,

Ти, хрещатий барвіночку.

Хто ж тобі постеле

У дорозі та постілоньку?

Або ж:

— Ти, дівчино, сіра вутко, чи сватати хутко?

— Козаченьку-барвіночку, в тую неділечку.

Або в такій пісні:

Зелений барвіночок,

Чом не рано цвітеш?

Ти ж, мій милий, чорнобривий,

Не по правді живеш.

Барвінок вплітали у купальські вінки, які потім пускали за водою. При цьому могли співати такої:

Ой, не стій, вербо, над водою,

Та не пускай зілля по Дунаю.

Ой, Дунай море розливає,

І день, і ніч прибуває,

У вербі корінь підмиває,

А зверху вершок усихає.

З верби листя опадає.

Стань собі, вербо, на риночку,

У крищатому барвіночку,

В запашному васильочку.

У наведеній пісні йдеться про очікування дівчиною-вербою своєї долі. Поетичний вираз «стати на риночку у крищатому барвіночку» означав одруження, яке часто в народній обрядовості має риси торгів.

У фольклорі образ посіяного барвінку означає кохання:

Ох і не стелися,

Хрещатий барвінку,

Та і по крутій горі…

Гей, не втішайтесь,

Злії вороженьки,

Та пригодоньці моїй!

Значно рідше барвінок вказує на буйні парубоцькі забави:

Ой на горі василечки сходять,

Під горою барвінок послався.

Під горою барвінок послався,

А вдовин син розпився, розгулявся.

У народних піснях витоптаний барвінок чи зів’ялий барвінковий віночок означає втрату дівочої цнотливості.

В вишневім садочку

Скопаю я грядочку,

Посію я васильок

І хрещатий барвінок.

Где ся взяв мій миленький,

Пустив коня у барвінок,

А сам пішов у васильок.

Кінь барвінок витоптав,

А сам васильок вищипав.

Відповідно, косити барвінок давати волю прагненням любощів:

Запросила козаченька

Косити барвінок.

Коси, коси, козаче, низенько,

А ти, милий, чорнобривий,

Присунься близенько.

Те ж саме означає, коли мовиться про «випасання коня» в барвінку. Адже кінь це символ чоловічої статевої сили:

З рубленої криниченьки води набирала.

З дубового відеречка коня напувала.

В зеленому барвіночку коня випасала.

Чи ж я тебе, козаченьку, та й причарувала?..

Українські коноплі: обрядово-сакральний вимір

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2010

Навіщо унадився журавель до бабиних конопель?

Мабуть усі чули, що в Україні колись масово вирощували коноплі, використовуючи переважно задля ткацтва і харчування. Під час постів з конопляних зернят виготовляли дуже поживні олію та молочко, яким заправляли каші, а пресоване лушпиння було чудовим кормом для тварин.

Про цю корисну рослину складали народні пісні (“Унадився журавель до бабиних конопель”) і приказки (“Вискочив, як Пилип із конопель”) тощо, і нікому не спадало на думку, що нею можна “набивати косяк”.

Унадився журавель, журавель

До бабиних конопель, конопель:

Таки, таки дибле,

Конопельки щипле!

Хрестоматійний текст цієї танцювальної пісні первісно, мабуть, ніс у собі відверто еротичну семантику. “Бабині коноплі” – це очевидно, не тільки вихідний матеріал для ткацтва, а й сакральна ерогенна зона, до якої прагне проникнути сексапільний птах. Цікава в цьому сенсі народна приповідка “Унадився журавель до бабиних конопель”, яку, за поясненням Івана Франка, прикладали до пана, що залицявся до бабиної дочки.

Українські народні старозавітні легенди подають трохи відмінні історії виникнення цієї сакральної рослини.


Чому перше плаття Єви було конопляним?

Одна з легенд оповідає, що після вигнання з раю Господь посилає до Єви ангела, який і передає їй жменю конопляного насіння із настановою: “Оце ти посій, то од цього буде вам платя”.

Проте за “народно-біблейською” історією скромної текстильної рослини ховається глибока езотерична традиція, зв’язок з якою був згодом втрачений.

Дослідження українських етнографів свідчать, що у засіванні конопель ще до початку XX ст. зберігалися деякі архаїчні риси. Так, у багатьох місцевостях дівчата сіяли коноплі роздягненими, адже за народним віруванням, голе тіло – важливий засіб чарівництва.

Народна агрономія радила, що найкраще сіяти коноплі після теплого густого дощу – виростуть густі й рівні. Після холодного краплистого вродять погані та криві. Добре сіяти смерком – після заходу сонця або вдосвіта до сходу – “щоб горобці не бачили й не пили конопель”.

Під конопляник вибирали низовину, зазвичай вкінці городу. Посіяні чоловіком коноплі, вважалося, родять краще, ніж жінкою. Якщо він сіятиме ще й мовчки, із чистої торбинки, у новому одязі або й цілком голий – будуть чистими, без бур’янів.

Коноплі мають чоловічі стебла – плоскінь, плоскун. Їх вибирають через чотири місяці. “А дівчина край дороги недалеко коло мене плоскінь вибирала”, – це Шевченко писав про перший збір конопель. Грубіші жіночі стебла – матірку, матку або сім’янку – збирали пізніше – у першій половині вересня. Волокно з плосконі йшло на тонку тканину – для сорочок, скатерок, рушників на ікони. З матірки було грубе полотно – на мішки, устілки, також шнури, мотузки, шворки.


Чи впливали коноплі на плідну здатність людини?

За іншою “версією” коноплі виросли зі сліз Єви, вигнаної Господом з раю за її первородний гріх, після якого вона була приречена “в муках народжувати дітей своїх”. Тому, очевидно, в давнину коноплі широко застосовувались при народженні дитини: викупаного новонародженого перев’язували матками (жіночим стеблом), щоб він мав добрий плід (плоскун робив би людину безплідною).

За народними повір’ями, щоб дізнатися, хто з подружжя неплідний, вживали колись наступні способи: “Так розбивають яйце, вкладають в лушпину землю і зерна жита і закопують се на покуті. Коли зерна за три дні зійдуть, то подруги матимуть діти. Коли ходить о те, хто винен, що нема дітей, то зав’язують конопляне сім’я в сорочки родичів і кладуть у нецки і ждуть, чи зійде: в тім випадку буває мабуть так, як і з житом. Коли зійде сім’я мущини, то він плідний, а жінка винна”.

Народною медициною коноплі шанувались як ефективний засіб при жіночих недугах та навіть при “любовних” хворобах. Універсальною вважалась магічна сила коноплі: ними можна було і дощ викликати, і корові молоко зберегти, і відьму відвернути, і позбавити від зурочення, і багато чого іншого…


Конопляне насіння для ритуальних страв чи задля сп’яніння?

За традицією, конопляне насіння сипали на стіл у святовечірніх містеріях та вживали страви змащені конопляною олією. Дослідники вбачають у подібному ритуалі ознаку поціновування п’янких властивостей коноплі. Хоча насправді в українських коноплях, як засвідчують дослідження, психоактивної речовини (тетрагідроканнабінола – ТГК) – менше за 1%, і з них неможливо було видобути жодного “наркотичного” ефекту.

Деякі сорти коноплі посівної – Cannabis sativa – дійсно є найбільш давнім та популярним різновидом м’яких п’янких засобів. Насіння конопель і зілля, приготовані з каннабіса, знаходять в розкопках євразійських культурних шарів більш ніж трьохтисячолітньої давності… Здавна відомо про особливий наркотичний вплив конопляного насіння на свідомість і сексуальну сферу. Мабуть тому ритуальні дії з конопляним насінням і олією повязувалися із мріями про розмноження роду і плоду.


Як на Андрія коноплі засівали ?

Одним із найбільш цікавих прийомів любовної магії було “засівання конопель”, приурочене до дня Андрія (13 грудня). Пізно ввечері, коли темно, дівчина брала у жменю конопляне насіння, тричі обходила навколо хати, приспівуючи:

Андрію, Андрію!

Конопельку сію;

Спідницею волочу, –

Заміж вийти хочу.

Коли насіння проростало, дівчина за характером сходів визначала, чи вдалий у неї буде шлюб і чи відбудеться він взагалі (в усякому разі, на протязі року). Якщо дівчина не сіяла, а просто сипала насіння на сніг, то після такого “засівання” вона набирала жменю снігу разом з насінням, ішла додому і після того, як розтавав сніг, рахувала насіння: “до пари” чи ні.

Інколи для того, щоб насіння було відповідним чином “підготовлене” для такої важливої акції, якою було ворожіння, рекомендували носити його за пазухою, починаючи від дня Катерини (7 грудня).

Важливим у цьому випадку було те, що насіння торкалося прокреативної частини жіночого тіла і, таким чином, з одного боку, “просякало” фертильною енергією людини, а, з другого, саме насіння як ембріональний продукт, доторкаючись до жіночого тіла, магічно передавало йому свою продуктивну силу.

Аналогічний обрядовий сеанс – передачу енергії “прокреативного низу” жінки конопляному насінню з метою посилення дієвості ворожіння мало заволочування насіння предметами жіночого одягу, що контактували безпосередньо з черевом і стегнами (сорочка, запаска, фартух).

Ще небезпечнішим і страшним є ворожіння, яке відбувалося у відлюдному місці саме опівночі: дівка сіє насіння конопель в оборі або в стодолі, потім знімає з себе сорочку і, волочачи її по цьому засіву, говорить: “Сію,сію, не знаю, з ким буду збирати.” На ці слова злий дух часом відповідає: “Зо мною”, і навіть показується у подобі майбутнього чоловіка. Мабуть, надзвичайна дієвість цього ворожіння, якому приписано властивість безпосередньо викликати інфернальних (себто надприродних) істот, зумовлена не тільки місцем, часом і способом проведення цієї акції, але, не меншою мірою, й магічними властивостями, приписуваними коноплям.

«Код Котигорошка»: казково-героїчний чи рослинно-еротичний?

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2010

У відомій українській народній казці “Котигорошко” немає жодного натяку на сексуальні стосунки між персонажами. Єдине питання цього плану, що таки може виникнути у дитини: “Мамо, а звідки беруться діти?”. Не більш того. Адже казка подає наступну версію…

“Одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі… Жінка взяла горошинку та й із’їла. Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком. Росте та й росте той син, як з води, – не багато літ, а вже великий виріс”.

Дослідники рослинної символіки виявили, що серед рослин із семантикою родючості, еротизму чи не головне місце посідають стручкові, а серед них – горох. У казках різних народів є відповідні сюжети про вагітність героїні від з’їденої горошини.

Цю бобову культуру, як засвідчують археологічні дослідження, первісні люди вирощували ще за часів енеоліту (мідно-кам’яного віку). В стародавніх землеробських культурах горох вважався символом життєдайної сили, врожайності, плодовитості худоби й процвітання господи.

За українською народною версією, зрозумівши, що в поті чола свого доведеться добувати хліб, вигнанець з Раю Адам тяжко зажурився, а коли побачив, що навколо немає чогось готовенького, що його можна було покласти на зуб, – заплакав. Сльози ті, падаючи в ґрунт, перетворилися на гладенькі кульки, які одразу ж дали зелені росточки. Отже, хліб, яким підживилися найперші люди, був гороховий!

Ця прозаїчна рослина займає чимало місця в слов’янському фольклорі. Можна почути: “Сталося те за царя Гороха, коли людей було трохи”. Ну, а вираз “блазень гороховий”, “опудало горохове” – від того, що учасники культових ігрищ ходили від голови до пояса обмотаними гороховою соломою та викидали всілякі штучки, часом дуже дошкульні для тих, хто траплявся їм. Таким блазням за осінньої пори було дозволено все.
У західних слов’ян, українців і білорусів горох був невід’ємною частиною Різдвяного столу і шлюбних церемоній, які пов’язувалися з народженням дітей. У поляків він був основною весільною стравою. Учасники весілля навіть виконували танець з мискою гороху в руках. Чехи обсипали їм наречену й по застряглим в сукні зернам ворожили про кількість майбутніх дітей. За традицією, на російському весіллі, коли пара заходила в дім після вінчання, молодих шмагали гороховими батогами.

Посіяв я горошок на зеленій нивці,
Купив же я черевички своїй чорнобривці;
Ще й горошок не зійшов, тільки лободочки, –
Витоптала черевички, тільки зап’яточки…

В українському фольклорі Котигорошко – хлопчик надзвичайної сили, який народився з горошка – один з образів переможця над лихом, хворобою, негараздами. Відомий дослідник давньослов’янської історії академік Олександр Рибаков у праці “Язичництво давніх слов’ян”, наводячи паралелі античних міфологічних героїв та персонажів наших казок називає Котигорошка українським Гераклом. І той і той – найбільші силачі та народні герої, і той і той – син найвищого божества та символа чоловічої сили. Адже античний Геракл – син Зевса, а наш слов’янський Горох виступає як одне з втілень Рода – всеосяжного бога давніх слов’ян.

У образі хлопчика, що постав із горошинки, народом втілені не лише такі риси, як богатирська сила, стійкість у боротьбі проти ворогів, але й вірність, кмітливість. Недарма сучасні міфоаналітики інтерпретують горошину як космологічне та гносеологічне (себто пізнавальне) ядро. Може тому й ставили неслухняних дітей на горох “щоб розуму прибувало” – мабуть, корисним був такий природний масаж активних точок. Казковий сюжет про принцесу на горошині тлумачиться через ракурс пошуку ядра світобудови й істини за багатошаровою зовнішньою оболонкою.

Казала мені мати
Зелений горох рвати,
А горох має стручки,
Болять мамцю ручки!

Магія цієї рослини, кажуть, захована в такому інтимі, що про неї в пристойному товаристві й згадувати не можна. Впливає вона на те, що “нижче пояса” і, кажуть, стимулює пробудження плотської чуттєвості. Відомо, наприклад, що для збереження молодості і статевої потенції деякі знахарі рекомендували їсти горох у сирому вигляді, попередньо замочивши його на 2-3 години у медовій воді.

Сільські чаклуни знайшовши в полі стручок із дев’ятьма горошинами, таке щось над ним вичакловували… Що саме? Від чого чи для чого? Е-е, то дозволено знати лише посвяченим… Українські дітлахи, висвистуючи в горохові пищики, самі того не відали, що наворожували своїм батькам повні комори збіжжя.

У словаків господар кидав по ложці гороху в кожен кут і на стелю зі словами: “Сто мір гороху, сто мір маку, сто мір пшениці і сто мір жита”. Якщо до стіни прилипало багато горошин, це віщувало урожайний рік. Лужицькі серби за різдвяною вечерею залишали по ложці нерозвареного гороху в кутку і під столом, щоб весь рік у сім’ї водилися гроші.

Вважалося, що горох (його зерна, стручки і бадилля) сприяють врожаю в полі, плодючості худоби і загальному процвітанню в господарстві. Тому, наприкінці літа, коли горох дозрівав, в північноросійських селах влаштовували свята вшанування гороху – “Горохів день”. У цей день на полі рвали горох та із привітаннями пригощали один одного.

Покотився горошок по полю,
Оженився старий з молодою.
Пішов старий до поля орати,
А молода до корчми гуляти.

Етнографи в різніх “горохових” іграх, епітетах знаходять витоки давніх оргіястичних культів язичництва. Українська народна метафора “скакати в горох” й досі означає подружню зраду. Застарілі спогади про це видно в українських іграх про жертовного “звіра” (ящера), в яких з особливим смислом використовувався горох, котрий мав одночасно і героїчну і любовну семантику. Граючи, дівчата співали:

Сиди, сиди Ящере, горохвяний вінку!
Піймай собі жінку, як перепілку.
Як піймаєш, обдереш,
Собі кожух пошиєш!

На думку етнологів, тепер вже не зрозумілий вислів “горохвяний віночок” є давнім обрядовим образом, що відображає генетичний зв’язок гри з аграрними та еротичними культами.

Сліди еротизму зберегає добре відома магічно-вегетаційна веснянка-гаївка “Горошок”:

Вийся, горошку, в три стручки,
Дай же нам, Боже, чотири,
Щоб ся парубки женили,
Нас на весіля просили.

* * *
А кождому парубкові
Є гороху по стручкові,
Стефанові півстручище,
Бо нездатний парубище.

* * *
Прийшла весна з квітами,
Пішли в поле з плугами,
Та посіяли горошок.
Та рости, горошку, в три листи,
Та дай же, Боже, чотири,
Щоб ся парубки женили,
Щоб в осени дівок забрали,
Щоб старі баби гуляли.
Кождому парубкові гороху струночок,
Миколові стручисько,
Бо він старий парубчисько.

“Як бачимо, – зазначав свого часу наш видатний історик Михайло Грушевський, – викликаючи сили росту рослини, щоб і ріс горошок, щоб і стручків було б досить, щоб і черви не точили, – додають, чаклують, щоб і парубки женились. Таким чином до вегетаційних веснянок-гаївок приточене також і парування”.

Ну хто б подумав, що звичайнісінький горох та всі пов’язані з цією рослиною ритуали є відголоском закодованих прадавніх вірувань!

«Кукурудзяні діти» фалічної цариці полів

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2010

Зігмунд Фройд, цитуючи старе прислів’я, “свині бачать уві сні жолуді, а гуси – кукурудзу”, припускав, що сновидіння є вираженням виконання бажань. А от кукурудзяний качан, за його теорією сновидінь, тлумачиться як фалічний символ однозначно.

За свідченням етнографів, у західному Сибіру та деяких інших регіонах Росії, тривалий час побутував ритуал, коли баб-повитух на свята возили по селу на санях, щоб вони били бездітних жінок кукурудзяним качаном – “фалосом”, що сприяє дітонародженню.

Свідчення про те, що українські жінки могли використовувати під час солодійства автоеротичні знаряддя, знаходимо у коломийці:

— Кукурудзи, кукурудзи, кукурудзи дайте!

— Кукурудза не поможе, козака шукайте!

До відповідних еротичних асоціацій схиляє нас й українська пісня:

Кукурудза сіється, кукурудза родиться,

Молодому козакові дуже того хочеться.

Пив він воду-студеницю, жував руту-м’яту,

Усе робив, щоб спокусу собі зав’язати.

В’язав днів мо зо три, розв’язалось мигом.

Глянув: дівка вертлявая, шустра, як та дзиґа.

Він за нею вуличкою, в’юном, веретенцем,

Таки розгулялося молодече серце.

Струковиння ламається, качанчики варяться.

“Гризи, гризи, дівчино, ще й іншим зостанеться.

Гризи, гризи, дівчино, зернята дозрілі.

Кінчається відпусточка, будемо щасливі”.

“Гризу, гризу, козаченько, іще буду гризти.

Від такої кукурудзи чимало користі.

Любе твоє вгощення повкидаю в пічку.

Аби мені з тобою день білий ще й нічку”.

Археоботаніки вважають, що цієї популярної злакової культури спочатку не існувало в природі. Кукурудза – це винахід людини. Народилася вона з рослини теосінте, але напоумили до її створення – дбайливі ацтекські боги, які турбувалися за раціон свого народу.

За повір’ям, юнак Арікара вистежував жирного дикого бика, щоб нагодувати своє плем’я. Але одного разу мисливець не виявив загадкового бика на місці, тільки лише його сліди. З одного відбитка копита росла дивна рослина, якої Арікара раніше не бачив. Злякавшись, юнак побіг у село за порадою – старші веліли приставити охорону до дивного куща. Люди уважно стежили за тим, як кущ ріс, цвів, та визрівали його плоди. Коли на стеблі з’явилися тугі качани, Арікара був першим, хто спробував їх – виявилося, що плоди нової рослини не тільки смачні, але й поживні, як бичаче м’ясо.

У так званий “місяць білування мужчин” жерці приносили чоловіків в жертву богам, вирізаючи їхні серця, а люди надягали маїсові рулети з медом та цілими днями безперервно танцювали. Пізніше маїсовий хліб став заміною священному ножу для потрошіння людей, його символом – обряди пом’якшилися.

З тих праісторичних часів кукурудза або маїс, як називали її ацтеки і майя, стала найголовнішим продуктом у системі харчування мезоамериканців.

Майя вважали, що боги виліпили їхніх пращурів з маїсової каші, потім тричі знищували своє творіння, аж доки підібрали надійніший матеріал – зробили людей з плоті і крові.

Міфи, в яких маїс уособлює першопричину, є спільними в мезоамериканських культурах. Уявлення маїсового стовбура в якості осі світу було одним з таких міфів.

Відомо, що майя вирощували кілька сортів маїсу, серед яких був сорт маїсу-скороспілки “Пісня півня”. Цей сорт дозрівав за 2 місяці після проростання. Сорт “Маїс-дівчинка” дозрівав за 3 місяці. Майя вирощували і пізньостиглі сорти «Маїс-стареча», на дозрівання якого потрібно було 6-7 місяців.

Маїс в індіанців зводився в ранг божества, вони вклонялися йому як священній рослині. На честь маїсу влаштовувалися пишні урочистості. Про це свідчать фігурки богів і богинь з качанами кукурудзи в руках, виявлені при вивченні стародавніх стоянок людини, а також малюнки ацтеків та майя.

Багато десятків тисяч років кукурудза залишалася дикорослою, поки людина не навчилася її вирощувати. Вважається, що це сталося 7000 років тому на теренах сучасної Мексики. Однак кукурудзу споживали й індіанці інших місцевостей: сліди її вирощування було знайдено під час розкопок у Перу, Еквадорі, Колумбії. Індіанці готували з кукурудзи безліч страв і вирощували декілька її різновидів.

У мексиканців маїс досі є своєрідною поетичною метафорою: коли хочуть підкреслити мудрість і гідність якогось чоловіка, кажуть, що він дозрів, як качан. Жінки за маїсовими коржами, які згортаються на печі, визначають, що невдовзі треба чекати чоловіка до гостини.

До Європи маїс був завезений в 1496 році Христофором Колумбом після повернення його з другої подорожі до берегів Америки. На острові Куба він уперше побачив кукурудзу, про що занотував у своєму щоденнику: “Я бачив тут рослину, що її називають маїсом і використовують у їжу”.

Разом з іншими на той час диковинками кукурудза потрапила до Європи. Тут вона розповсюдилася досить швидко: за Іспанією “пішла” до Англії, Португалії, Франції, Італії. З Європи португальські мореплавці привезли американську рослину до Індії та Китаю, а згодом ще й на острів Ява. Кухарі швидко взяли “жовтий горох” в перші та другі страви.

Мабуть, честь відкриття знайомого кожному поп-корну (від англ. сorn – “кукурудза”, pop – “з тріском лопатися”) також належить давнім індіанцям, яким вдалося виявити різновид маїсу, здібного до “самовибуховування”. Секрет цієї “вибухонебезпечності” дуже простий і пояснюється особливою будовою зерна, в якому знаходиться крапелька крохмалю, що містить воду. Попкорн – єдиний ріновид зерна, який при нагріванні лопається.

Цікаво, що словом “corn” в давні часи позначалися зернові культури, найбільш значущі для тієї чи іншої країни. Так, в Англії цим словом позначалася пшениця, в Шотландії та Ірландії – овес, ну а для Америки такою культурою була кукурудза, згодом за словом закріпилося це значення назавжди.

Тисячі років тому люди вже ласували “повітряною” кукурудзою. Колись попкорн “підривали” прямо на качанах: протикали його гострою палицею, змащували зерна маслом і клали на гарячий пісок біля вогню, періодично повертаючи.

Деякі тубільні племена Америки вважали, що в кожному ядрі смаженої кукурудзи жив крихітний дух. Зазвичай ці духи не турбували людей, але якщо їхній будиночок нагрівали, то вони починали сердитися, та, зрештою, розлютившись, розривали свою хатинку гучним сплеском.

Сучасні американці нерозірвані зерна попкорну називають “старими дівами”. У середньому, зерно лусне, коли досягне температури 175 градусів Цельсія. Гарна повітряна кукурудза виробляє менше двох відсотків “старих дів”.

Ми називаємо маїс кукурудзою. Чому така назва у рослини? Адже іспанці, італійці, австрійці, німці, англійці називають його маїсом. Назва кукурудзи турецького походження. У Туреччині цю рослину називають “кокороз”, тобто висока рослина. Ця турецька назва в трохи зміненому вигляді закріпилася в Болгарії, Сербії, Угорщині, які з XIV до XVI ст. перебували під владою турків-османів.

Перше знайомство з кукурудзою народів Росії відбулося під час російсько-турецької війни (1768-1774), коли Росія оволоділа Кримом. Кукурудзу в Росії попервах називали “турецькою пшеницею”. В результаті завершення російсько-турецької війни (1806-1812) за Бухарестським мирним договором Росії була повернена Бесарабія, де кукурудза вирощувалась повсюдно.

Із Бесарабії кукурудза “прийшла” на власне українські терени. Однак понад усе вона прийшлася до смаку нашим західним сусідам – румунам та молдованам, які навчилися готувати з неї безліч страв.

Свого часу, користю кукурудзи для сільського господарства спокусився і радянський керівник Микита Хрущов, вирішивши частково замінити нею пшеницю, тільки от витівка обернулася кризою. Але то вже політична історія…