Любовна магія в українській традиційній етнокультурі

© Микола Махній, 2009

Любовна магія в українській традиційній етнокультурі

Жінки здатні на все, чоловіки – на все інше.

Анрі де Реньє

Сфера статевих взаємин здавна уявлялась людині цариною таємничою й загадковою. Обряди любовної магії відомі чи не всім етнокультурам, хоч у жодній не займають особливо важливого місця. Загалом методи еротичної магії надзвичайно одноманітні й у більшості випадків досить нескладні усюди, починаючи від реліктових племен до високоцівілізованих народів. Приворожування й відчаровування, присушки й відсушки, приворотне зілля й замовляння – ось ті нехитрі засоби еротичних обрядів, які використовують й до сьогодні спеціалісти-знахарі, або зацікавлені аматори.

Вражаюча стійкість віри в силу любовної магії аж до сучасності пояснюється тим, що статеві взаємини – одна з тих сфер людського життя, де власний розум і воля людини виявляються безсилими. Навіть у колах європейської інтелігенції зберігається віра у можливість якось приворожити кохану жінку чи коханого парубка.

Любовна магія досить широко побутувала в українській традиційній етнокультурі. Зразки приворожування за допомогою чар-зілля і приворотного зілля можемо зустріти у творах українських письменників. У давнину в кожному селі були десятки засобів любовного чарування. Наприклад, дівчата закопували на дорозі рака, щоб хлопці ходили тільки на їхній куток; до схід сонця вмивались джерельною водою або мастились медом, щоб хлопці липли, тощо.

До засобів чарування частіше вдавалися дівчата, рідше – хлопці. Важли­ве значення мав слід милого, що відбито і в пісенній народній творчості.

Яна Поклад «НІЧ НА ІВАНА КУПАЛА»

Гей, на жовтім пісочку два слідочки знати.
А перший слідочок коня вороного,
Гей, а другий слідочок миленького мого.
Піду я в лісочок, вирву я листочок,
Гей, та й позакриваю милого слідочок.
Щоб вітер не звіяв, пташки не сходили.
Гей, щоб мого милого інші не любили.

На Полтавщині існувало вірування, що коли закохана дівчина йтиме слідом за парубком і набере трохи землі з його сліду (раз з правої ноги, два – з лівої) і принесе додому та палитиме її у печі, то хлопець неодмінно сам прийде до неї і буде її любити.

Інші вдавалися до приворотного зілля (тирлич, сон-трава, калина, любисток, лепеха, рута, м’ята), з якого готували відвари і поїли ними хлопців, щоб причарувати або відчарувати, віднадити, забути.

– Як не хочеш, дівчинонько, дружиною бути,
То дай мені таке зілля, щоб тебе забути.
– Є у мене таке зілля біля перелазу,
А як вип’єш, козаченьку, забудеш відразу.

Подекуди вважалося, що достатньо було дівчині назбирати сон-трави, задумати на ім’я парубка і спати з тим зіллям три ночі, тримаючи його в пазусі, щоб коханий був причарований.

Дуже поширене вірування про ефективність чарування за допомогою летючої миші (кажана), що, власне, було відомим у варіантах у багатьох народів Південної та Східної Азії.

В Україні причаровували коханих з допомогою кажана дівчата й хлопці. Вірили, що для цього необхідно було зловити його, вкинути у новий горщечок, який придбали не торгуючись, обв’язати горщик полотном і вночі (щоб ніхто не бачив) віднести його з кажаном у ліс (не оглядаючись), поставити в мурашник, а потім бігти додому, також не оглядаючись.

На другу ніч, не оглядаючись, принести горщик з кістками кажана, якого з’їли мурахи, додому. Кістяні вилочки і гачок від кажана діють магічно. Коли притягнути тим гачком до себе хлопця чи дівчину, то буде причарований навічно. Ними ж користувалися і для відштовхування нелюба. Достатньо було непомітно відіпхнути вилочками хлопця чи нелюбу дівчину.

Варто зауважити, що любовні чари в народі не схвалювалися, чарівників завжди чекав громадський осуд, їх намагалися обминати.

Що стосується ворожінь, то тут існує чітка система, визначаються найкращі дні для ворожби у кожному місяці, а також традиційні свята і прийоми. Так, на Благовіщення знаком швидкого одруження був первоцвіт, знайдений цього дня. На Трійцю ворожили на вінках, які за тиждень до цього вивішували у лісі на березах: якщо вінок за цей час засох, це означало смерть коханого незабаром.

Але найкращим днем для ворожби вважався день і ніч на Андрія (13 грудня). Дівчина брала у жменю конопляне насіння і тричі обходила навколо хати, примовляючи:

Я, Святий Андрію,
конопельки сію,
Дай же, Боже, знати,
з ким весілля грати.

Цієї ночі наречений мав наснитися дівчині. Ще один прийом: до схід сонця таємно взяти жменю конопляного насіння, зав’язати в сорочку і носити його цілий день; ввечері посіяти, заскородити сорочкою і проказати: «Хто мені суджений, той прийде зо мною конопельки брати», і наречений обов’язково прийде. Так ворожити можна і під Новий рік. Популярний і такий спосіб: на ніч з’їсти ложку борошна, змішаного з ложкою солі й розведеного водою, – уві сні майбутній чоловік подасть напитись.

Під Новий рік та на Андрія дівчата вдавались до різних способів ворожіння: можна висмикнути зі стріхи соломину з колоском, якщо у колосі буде зерно – наречений буде багатим чоловіком, якщо колосок виявиться порожнім – майбутній чоловік з бідноти. Посадити півня в діжу і поставити її на покуті, на підлозі насипати зерна і поставити поряд миску з водою; якщо звільнений півень кинеться до зерна – чоловік буде хазяйновитим, якщо до води – пиякою. Але найкращим вважалось таке ворожіння: треба було спекти балабушки, змастити їх маслом і викласти на лавці. Кожній парі балабушок давались дівчачі та хлопчачі імена, потім впускали до хати голодного собаку, в якому порядку він з’їдав ці булочки – так мали одружуватися пари. Якщо балабушка падала на підлогу, то це означало, що той, чиїм іменем її було названо, залишиться самотнім у цьому році.

Лише новорічним ворожінням було кидання чобота через хату: куди він впаде, звідти й чекай нареченого; розкладання опівночі вогнища на березі річки чи озера і кидання в ополонку головешок: якщо та згасне із тріском – чоловік буде багатим, якщо тільки зашипить – бідняком.

А ще дівчина перевіряла парубка, коли він приходив до неї свататися. Якщо вона була непевна в його свідомому виборі, то замість заручального рушника підносила йому гарбуза. І це зовсім не зневага до юнака. Гарбуз має унікальні гігієнічні властивості: печений чи варений він прочищає протоки статевих органів, і почуттєва сфера чоловіка гармонізується. Так дівчина давала юнакові знати, щоб той погамував свою тілесну пристрасть і звірився на духовну силу почуття.

Традиційна еротична культура українців

© Микола Махній, 2009

© Махній М.М. ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА. – К.: Blox.ua, 2009

Традиційна еротична культура українців

Розкувати Ероса – наш перший визвольний фронт.

Микола Шлемкевич

 

На думку дослідників, прадавнє українське слово «кохання» етимологічно споріднене з давньоіндійським «кама» – любовна пристрасть, жадання. Слово кама походить від містичного складу ка, що означає першопочаток (тому кперша літера санскритської абетки) та мзнаку людини.

Знак М був на стягові давньоіндійського бога кохання – Ками, якого зображували вродливим юнаком, що тримає в руках лук з цукрової тростини, де тятива з бджіл, а стріли – з квітів. До речі, у давніх слов’ян бджола символізувала кохання, бо поєднувала в собі «солод меду і гіркоту жала». Згадаймо й відгомін цього у вислові «медовий місяць». До того ж один з найдавніших персонажів української міфології Лель – бог кохання й бджолярства. Він уявлявся «вічним парубком», який приносить юнакам і дівчатам найвищу радість кохання, опікує дітей, сприяє бортничам.

Давньоукраїнське кохання й давньоіндійське кама як архетипи спільної для наших культур давньоарійської духовної традиції по суті означають одне й те саме – зачин людини.

Про таїни кохання оповідає прадавня «Кама сутра» – давньо­індійська священна книга, що увібрала багатовіковий досвід духовно-тілесних насолод. «Кама сутра» вплинула й продовжує впливати на життя, еротико-літературну палітру різних країн.

Пласт української еротичної культури досі залишається малодослідженим, хоч еротиці у фольклорі значну увагу присвятили такі визначні знавці його, як Т.Шевченко, І.Франко, М.Максимович, Ф. Вовк, З.Доленга-Ходаковський, П.Чубинський, Б.Грінчен­ко, В.Гнатюк та ін. На жаль, цензура досить тривалий час упереджено стави­лась до всього того, що не вкладалося в усталені норми добропорядності й пристойності. Так, двотомне зібрання українських еротичних казок і анекдотів видане В. Гнатюком 1912 року в Німеччині, берлінська прокуратура невдовзі конфіскувала, посилаючись на порнографічність паралельного перекладу німецькою мовою. Певну обережність у друкуванні еротичного («сороміцького«, як прийнято було називати на той час) фольклору зумов­лювала й сама назва, що визначала ніби непристойність його змісту. Ще одна причина полягала в тому, що розвиток української ментальності завжди стримувався всілякими імперськими режимами, що привчали народ усвідом­лювати свою нижчевартість. Не випадково свої власні національні набутки потрапляли в ранжир «небажаного», «некультурного», «другорядного».

Ми захоплюємося коханням Ромео і Джульєтти і забуваємо, що маємо про кохання козака і дівчини неперевершені шедеври вияву цього почуття в українській народній творчості та творах поетів, письменників, зокрема Тараса Шевченка. В його вірші «Тополя» дівчина перетворилася від марного чекання свого коханого в тополю. У баладі «Причинна» дівчина гине, втративши надію дочекатися повернення козака, а козак, повернувшись, від горя кінчає життя самогубством. У творі «Гайдамаки» поет з однаковою майстерністю змальовує й екстаз народного месника і любовний екстаз:

Шелест! … коли гляне:
Попід гаєм, мов ласочка,
Крадеться Оксана.
Забув; побіг; обнялися.
«Серце !» – та й зомліли.
Довго-довго тілько – «серце»,
Та й знову німіли.
«Годі, пташко !»
«Ще трошечки,

Ще .. ще … сизокрилий !
Вийми душу ! .. ще раз .. ще раз …
Ох, як я втомилась !»
«Відпочинь, моя ти зоре !
Ти з неба злетіла !»
Послав свитку. Як ясочка,
Усміхнулась, сіла.

Серед фольклорних інтересів Т. Шевченка значне місце займало збирання й використання у власній творчості еротичних пісень. У вже згаданій поемі «Гайдамаки», наприклад, вони вкладені в уста кобзаря Волоха, якими він розважає повстанців.

Не обійшов своєю увагою любовні епіталами І.Франко. У повісті «Великий шум» І.Франко навів 23 весільні пісні, а про так звані «сороміцькі» висловився: «безсоромні, смілі, пластичні і оригінальні, та при тім наївні і чисті в своїй натуральності, як твори Сапфо й Арістофана».

Чи не найбільший внесок в осмислення еротичного фольклору зробив видатний антрополог Ф.Вовк. Він став ініціатором видання збірника «Український фольклор. Сороміцькі звичаї, казки, пісні, приказки, загадки і лайки», що вийшов 1898 року в Парижі, в серії «Криптадія» (таємне). Еротичні пісні, відзначав Ф. Вовк у своїй «Антропології», «майже виключно присвячені актові сексуального єднання та органам відтворення, – починаючи з жартівливих і кінчаючи тими, що під формою несамовитої розпусти переховують в собі безперечні сліди стародавнього фалічного культу».

Земне, плотське супроводжувало людину все свідоме життя, починаючи від перших зацікавлених поглядів, несміливих дотиків і кінчаючи нескінченними суперечностями подружнього життя, смішними й трагічними, кумедними й драматичними, викликаними найрізноманітнішими причинами – психологічними, фізичними, майновими, віковими, різними характерами, жіночими й чоловічими вадами, неоднаковим «лібідо».

Усталені в різних народів норми сексуальної поведінки, включаючи її еротичний код і техніку, завжди співвідносяться з властивостями культури й конкретного способу життя. Головними осередками інтимного спілкування та підбору подружніх пар в Україні були вечорниці, які організовувалися молодіжними громадами.

В парубочих громадах юнаки одержували необхідні знання зі статевого життя, а також проходили ритуальне навчання еротичному спілкуванню з дівчатами. Одначе в любощах своїх парубки й дівчата не губили честі – берегли свою незайманість до вінця. Парубоча цнота в українців цінувалася нарівні з дівочою. Чесність дівчини оспівувалася такими поширеними виразами:

Темного лугу калина,

Доброго батька дитина,

Сім літ по ночах ходила,

Цноту з собою носила;

Купували купці – не продала,

Прохали хлопці – вона не дала;

Шовком ніженьки зв’язала,

Для свого Івася держала.

Зате, коли дівчина не зберегла цнотливості, під насмішки підпадають не тільки вона, а й батьки, вся родина («вона така добра, як дірява торба», «хоть їдь матінко, хоть не їдь, бо вже донечці роздер ведмідь», «в огороді грушка уже потрушена, наша Мар’юха уже поворушена»).

Українці віддавна плекали у дітях передусім цноту – потребу збереження природної чистоти серця й тіла. І в силу цієї життєвої потреби визрівали гідні спадкоємці роду, які берегли подружню вірність – запоруку кохання, гарант міцної родини – життєтворчої клітини етнічного єства.

Не дивно, що в народних піснях стільки уваги віддано темі любові й вірності, розлуки й зустрічі, нещасливого кохання.

Повій, вітре буйнесенький,

з глибокого яру.

Вернись, милий, чорнобривий,

з далекого краю, –

просить дівчина в пісні, складеній, за переказом, Марусею Чурай. Переживаючи розлуку, вона каже:

Та як ми ся любили,

То й гай розвивався,

А як ми ся розлучили,

То світ дивувався.

Начебто продовженням мотивів пісенної творчості виступають народні оповіді про кохання. В них зображується звичайно покірне, меланхолійне кохання жінки, ніжне й лагідне. В одній із таких оповідей ідеться про парубка, який кохав свою дівчину міцно, оженився, але про кохання з нею ніколи не вів балачок. Жили вони собі, як Бог велів, вже чимало часу. Лише раз якось опанували чоловіка дурощі, і він причепився до жінки: «Скажи, – говорить, – мені, як ти мене любиш?». А жінка й каже йому: «Люблю тебе, чоловіче, як вітер у полі». – «Е, коли так, – відповів він, розсердившись, – то бувай собі здорова… Не хочу жити з тобою, піду світ за очі».

І пішов… Десь далеко наймитував у якогось багатиря і зовсім забув про жінку. Якось раз улітку возили снопи й докладали, там же в полі, високу-превисоку копу. Була нестерпна спека; навіть у полі пекло, як од печі десь на заводі. Втомився той чоловік і ліг просто на возі, з якого подавав снопи. Лежить, а господар нічого вже не каже йому, бо робітник він був не лукавий. Лежить: голова палає, у роті пересохло, руки обвисли, сам увесь, як розварений. Зненацька, – у Бога всього вдосталь, – повіяв свіжий вітерець… Наче знову на світ народився чоловік, зітхнув, підвівся та й з воза ! «Куди ти?» – питає господар. – «Прощавайте, панотче ! – відповідає, – доста вже служити – повернувся додому. Дякую вам за хліб-сіль !» – «Що? Як? Чого?» – «Та отак і так», – каже. І розповів господареві, що та як змусило його йти у наймити. «А тепер, – додав він до всього, – я бачу, що жінка мене, моя голубка, любить». – «Не можу тебе тримати, – сказав господар, – бо справа твоя законна». Коли повернувся з поля, господар розрахував його як слід, винагородив і відпустив з Богом. І пішов той чоловік до своєї дружини, і стали вони знову жити разом і любитися, як годиться, як Бог повелів. Ніколи вже той чоловік не питав у своєї жінки, як вона любить його, і не залишав її до самої смерті.